Лютнева революція 1917 р., у результаті якої перестала існувати 300-літня династія Романових, кардинально змінила суспільний лад Російської імперії. Зміна політичних орієнтирів, зумовлених приходом до влади в Росії Тимчасового уряду, привела до реорганізації існуючої системи допомоги біженцям. При цьому можна стверджували, що Української Центральної Ради є перехідною в організації соціального захисту біженців від системи, закладеної в часи Російської імперії, до власне української, створити яку прагнула проголошена нею Українська Народна Республіка. У процесі діяльності УЦР, а потім і УНР у царині біженства виділяється три досить умовних етапи, які, мов би по висхідній, ілюструють трансформацію пріоритетів нової української влади в окресленому напрямку її діяльності та спроби їх реалізації. В основі поділу лежить зміна оцінки УЦР свого статусу та статусу України загалом, що виявилося в її реорганізації з міської громадсько-політичної організації – лідера українського національно-визвольного руху до проголошення 22 січні 1918 р. самостійної Української Народної Республіки.

На першому етапі (березень – кінець червня 1917 р.) керівництво справами біженства в Україні подовжувала здійснювати Особлива нарада з улаштування біженців, яка діяла у структурі МВС уже Тимчасового уряду. У цей час УЦР послідовно підтримувала урядовий курс і розраховувала на позитивне його ставлення до ідеї української автономії. Перехід же УЦР в опозицію до Тимчасового уряду після оприлюднення І Універсалу і формування Генерального секретаріату означали, серед іншого, і зміну її ставлення до проблеми біженства. У структурі генерального секретарства внутрішніх справ було створено біженецько-плінницький відділ, роботою якого керував К. Лоський 11, с. 91.

Безпосередньою організацію соціального захисту біженців в українських губерніях, які входили до складу Російської імперії, продовжувала здійснювати мережа відповідних місцевих органів, громадських та етнічних комітетів. За орієнтовними даними в Україні продовжувало функціонувати 180 відповідних установ – губернських і повітових комітетів допомоги біженцям при органах самоврядування, ВЗМ, ВСМ, різних всеросійських громадських спілок, відділення колишнього Тетянинського комітету (Всеросійського комітету допомоги постраждалим від війни), а також польських, єврейських, литовських, латиських і українських та інших етнічних комітетів.

Другий етап тривав з кінця червня 1917 р. до січня 1918 р. і став часом пошуків оптимальної моделі функціонування біженських структур УЦР, точок перетину в цьому питанні з Тимчасовим урядом та формування вже українських нормативно-правових засад у справі соціального захисту біженців. Знаковими для формування власне українських засад політики у царині біженства стала низка спеціальних нарад (жовтень – листопад 1917 р.). Так, 5 жовтня 1917 р. представники влади, громадських спілок допомоги біженцям, етнічних комітетів, місцевих самоврядувань. обговорили та ухвалили поданий директором біженецького відділу К. Лоським «Проект Тимчасових правил з управління справами допомоги біженцям в Україні». Цей документ, фактично, став першим законодавчим актом української влади у царині біженства, який, крім іншого ініціював утворення нової інституції – Крайової наради у справах біженців(далі. – КН у СБ).

27 жовтня 1917 р. на засіданні КН у СБ було затверджено її склад та обрано Виконавчий комітет. До його складу ввійшло дев’ять осіб: директор біженецького відділу (голова), представник демобілізаційного відділу Генерального Секретаріату, уповноважений ОН з УБ Тимчасового уряду та шість виборних – С. Сосай, М. Вітерова, С. Москалевський, Б. Вайншельбаум, В. Гаспар’ян, А. Ржепецький та два кандидати – З. Мірна і В. Сабат 12, с. 514. Фактично, Виконком став куратором державної політики у царині біженства. Наприкінці жовтня 1917 р. у зв’язку з розширенням повноважень біженецький відділ було реорганізовано в окремий біженецький департамент Генерального секретарства внутрішніх справ. З грудня 1917 р. і до моменту падіння Гетьманату П. Скоропадського його очолював Юрій Старицький, син видатного українського драматурга та громадського діяча М. Старицького 13

27 – 28 листопада 1917 р. у Києві відбулося пленарне засідання КН у СБ, на якому й було виголошено державні засади політики у сфері соціального захисту постраждалого від війни населення 14, арк. 9–11 зв.. А вже за місяць – 28 грудня 1917 р., в умовах загального наступу більшовицьких військ, на засіданні Малої Ради ухвалено Постанову УЦР про затвердження «Тимчасових правил з управління справами допомоги біженцям в Україні», яка мала статус закону і регулювала всі аспекти політики у царині біженства 15, арк. 66–69.

Одночасно із формуванням засад державної політики у царині біженства урядові структури УЦР започаткували розробку плану майбутнього процесу реевакуації біженців. Важливою умовою успішної його реалізації мала стати співпраця з державами Четверного союзу. Умови пропуску біженців через лінію ще існуючого Південно-Західного фронту належало оформити спеціальними міжнародними угодами. 2 грудня 1917 р. зі складу Виконавчого комітету КН у СБ було виділено спеціальну Реевакуаційну комісію, які уже 30 грудня представили на розгляд Виконкому КН у СБ «Додаток до плану реевакуації». Відповідно до його положень «реевакуаційний перевіз повинен початися 25 березня 1918 р., коли до того не буде перешкод з боку внутрішньої та зовнішньої політики, а закінчиться не пізніше осені» 16, арк. 29 зв.. Більше того, протягом січня 1918 р. Генеральне секретарство міжнародних справ вело підготовку до укладання умов повернення додому усіх переміщених у роки війни осіб.

На результативність діяльності урядових структур УЦР у царині біженства впливала низка факторів. Перш за все, карколомні події осені 1917 р. – початку зими 1918 р. аж ніяк не сприяли розв’язанню проблем біженців, а скоріше призвели до повної руйнації існуючої системи допомоги на теренах колишньої імперії Романових. Фактичне безгрошів’я зводило нанівець будь-які плани та сподівання розбудови України, а відтак і реалізації програм допомоги біженцям. Радянська інтервенція була пов’язана із масовими пограбуванням та вивезенням різного збіжжя з України, що, у свою чергу, погіршувало продовольчу ситуацію та підігрівало зростання і без того високої інфляції. Проте, можна стверджувати, що із зими 1918 р. УЦР, попри всі негативні зовнішні чинники, стала самостійним розробником і реалізатором своїх програмних документів у царині допомоги жертвам війни.

Третій етап тривав протягом січня – квітня 1918 р. і став досить драматичною сторінкою діяльності УЦР та, зокрема, її біженецьких структур, зумовлена війною з більшовиками, а згодом – із австро-німецькою присутністю. Водночас проголошення незалежності УНР остаточно перетворило українську владу на самостійного гравця у царині біженства. Вона намагалася активно реалізувати наміри в окресленому напрямку своєї внутрішньої політики, висунувши проблему їх репатріації на мирних перемовинах у Брест-Литовську. Фактично можна стверджувати, що УНР стала першим державним утворенням в тогочасної Європи, яке підняло біженецьке питання на міжнародний рівень, вимагаючи якомога швидшого його розв’язання. Українська делегація у Бресті, крім важливих для себе геополітичних питань, була уповноважена підготувати конференцію з «представниками Генерального секретаріату і Австро-угорської монархії у справі пропуску біженців, заручників і адміністративно висланих через фронти» 17, арк. 48 Для цього у її складі працював консультант у справах біженців, відомий польський діяч С. Москалевський. 2 лютого 1918 р. він подав на розгляд української делегації доповідну записку, у якій обґрунтовувалась необхідність створення спільної з Німеччиною та Австро-Угорщиною комісії для «вирішення під час мирних переговорів питання про реевакуацію на батьківщину: у прифронтову смугу Волині і Поділля, а також у Галичину і Польщу заручників, виселенців і біженців, які перебувають в Україні» 18, арк. 1.

Згідно з українськими пропозиціями саме Київ, враховуючи, що Україна лежить в епіцентрі різновекторного руху біженців, мав стати місцем розташування регулюючих цей процес штаб-квартир міжнародних місій. Відтак зростала роль саме українського фактора у розв’язанні цієї складної проблеми. 9 лютого 1918 р. високі сторони підписали мирний договір, у якому П’ятий розділ «Виміна обопільних воєнно-полонених і цивільних інтернованих» стосувався повернення додому і біженців, у тогочасному трактуванні – цивільних інтернованих 19, с. 10. Проте учасниці Четверного союзу мислили інакше ніж Україна, а остання, практично залишилася наодинці з проблемами сотень тисяч біженців. Представники Австро-Угорщини та Німеччини, розглядаючи визнання самостійності України як противагу більшовицькій Росії та отримання ринків збуту своїх товарів і джерело сільськогосподарської продукції, не вважали за потрібне рахуватися з гуманітарними пропозиціями української делегації.

Протягом березня – квітня 1918 р. УНР розгорнула широку підготовчу роботу щодо втілення у життя плану реевакуації біженців. Екстреність проведення цих заходів була зумовлена початком некерованого руху біженців, головним чином, із суміжних з більшовицькою Росією губерніях. І вже на початку квітня 1918 р. МВС УНР ухвалило План реевакуації біженців (в інших документах цей нормативний акт названо як «Закон про реевакуацію біженців»), який регулювала основні складові процесу репатріації біженців у межах країни 12, с. 521.

Таким чином, проблема біженства Першої світової війни склала один із аспектів внутрішньої політики УЦР. Біженця українська влада розглядала перш за все як жертву воєнного конфлікту без різниці статків, етнічної, релігійної, соціальної приналежності. Поступово було започатковано власне українські урядові структури, велася підготовка до організації повернення їх до своїх домівок. УЦР і проголошена нею УНР, не лише визнали себе відповідальними за долю тисяч біженців, а й намагалися реально її покращити хоча б у плані якомога швидшого повернення останніх додому. Оцінюючи її діяльність, слід зважати на низку негативних викликів, які українській владі ставило тогочасне життя. Серед них – незакінчена світова війна, більшовицька агресія, австро-німецька присутність.

Українська Держава у доволі несприятливих для свого розвитку зовнішніх умовах, за постійної ескалації відносин з Радянською Росією, небажанні, за певних умов, окупаційних властей іти назустріч її ініціативам, за цілої низки економічних і фінансових проблем вписала у систему політичних координат надзвичайно складне для виконання завдання – організацію соціального захисту та проведення реевакуації біженців Першої світової війни, проблему успадковану від УНР. Більше того, біженство, як соціальне явище, вийшло за межі компетенції одного державного утворення і набуло міжнародного характеру, а Україна, серед іншого – як транзитна територія, опинилася в епіцентрі подій, пов’язаних із процесом їх реевакуації. Прагнення гетьманського керівництва порозумітися з відповідними структурами Німеччини, Австро-Угорщини, Радянської Росії та Польщі засвідчили його бажання якомога скоріше вирішити проблеми перебування сотень тисяч біженців в Україні.

Розробка відповідних правових засад за доби Гетьманату, по-перше, ґрунтувалася на досвіді УНР, що засвідчило спадкоємність у вирішенні важливих завдань внутрішнього життя, серед яких чільне місце посідала проблема біженців. По-друге, оскільки головним завданням влади і суспільства в окресленій царині стала реевакуація біженців, то законодавчі норми регулювали, насамперед, механізм організації допомоги після їх повернення додому. По-третє, юридичною новацією доби Української Держави стало розширення категорій осіб – заручники, німці-виселенці, німці-колоністи, – яких вона брала під свою опіку.

Реалізацією цього завдання продовжувала займатися відповідна біженецька вертикаль, реформована центральна ланка, де на першому місці перебував біженецький департамент Міністерства внутрішніх справ. Його роботою, як і раніше, керував Ю. Старицький. Для організації допомоги біженцям на місцях, збору необхідної інформації, передачі коштів місцевим представництвам було розширено існуючий у департаменті з часів УНР інститут уповноважених. З розгортання робіт з реевакуації біженців вони фактично стали кураторами цього процесу в закріпленій за кожним з уповноважених місцевості. До системи біженецьких органів уперше було введено санітарний департамент Міністерства народного здоров’я та державного опікування, оскільки на нього покладалися обов’язки влаштування пунктів харчування, медичних та пунктів тимчасового перебування біженців 20, арк. 7. Окремо слід назвати українських консулів, які займалися поверненням українських біженців із більшовицької Росії.

Гетьманська влада не пішла на кардинальну зміну місцевої гілки влади у справах біженців, оскільки такий крок призвів би до руйнації всієї місцевої системи їх соціального захисту. Місцева складова біженецьких органів залишилася майже у незмінному вигляді, при цьому на своїх посадах було залишено фахівців, незалежно від їх політичних уподобань. Головний принцип, яким користувалася влада за доби Української Держави у цьому аспекті діяльності, був професіоналізм та досвід працівників. Продовжила свою роботу мережа єпархіальних та різних доброчинних інституцій допомоги біженцям. Українська Держава співпрацювала з благодійними та етнічними комітетами біженців, фінансувала їх діяльність, сприяла їй, залучала їх очільників до розробки програмних документів. Влітку 1918 р. у Києві, Луцьку, Ковелі були відкриті відділи польського Рееміграційного бюро Цивільного комісаріату Генерального губернаторства в Любліні, а також Рееміграційного відділу (Київ, Одеса, Харків) 21, с. 226. Поверненням німецьких біженців і підданих Центральних держав та видачею дозволів на перевезення їх за кордон займалися Німецька залізнична комісія із штаб-квартирами у Києві, Гомелі, Одесі, Катеринославі, Харкові та Австро-Угорська комісія, розміщена у Києві та Катеринославі.

Досить складним питанням для гетьманської влади було проведення заходів, спрямованих на поліпшення умов проживання так званих «стаціонарних біженців», які перебували в межах України з 1915 р. За доби УЦР їх становище суттєво не покращилося, а тому біженецькому департаменту з Державної скарбниці на покриття заборгованості колишньої влади перед земськими біженецькими структурами, громадськими та національними комітетами було асигновано понад 8,6 млн. крб., із них 4,8 млн. крб. у рахунок заборгованості за останню чверть 1917 р. 22, арк. 43 – 46, 51 зв., 59 зв., 60. Органи місцевого самоврядування займалися також організацією медичної допомоги біженцям: значна частина біженців мала змогу безкоштовно лікуватися у земських медичних закладах. Враховуючи складну епідеміологічну ситуацію, для біженців були організовані щеплення від віспи, холери, черевного тифу. У полі зору губернських органів влади перебувала проблема проживання біженців, облаштування для них притулків, забезпечення продуктами харчування тощо.

Українська Держава взяла на себе також вирішення надзвичайно складного і безпрецедентного завдання – реевакуації біженців. Його складність полягала перш за все у великому обсязі роботи: слід було зібрати дані про кількість біженців, їх етнічний склад, розробити механізми перевезень та забезпечити практичну його реалізацію, створивши на шляхах руху біженців мережу спеціальних закладів (пропускних, карантинних, харчових, медичних пунктів). Успішне втілення в життя відповідної програми залежало перш за все від чіткої взаємодії всіх ланок біженських органів від урядових до земських управ. Особлива роль при цьому була відведена уповноваженим біженського департаменту МВС. Реевакуацію біженців передбачалося проводити у трьох напрямках: транспортування до кордону іноземців-біженців, із східних та центральних губерній України на Волинь та частину Поділля, повернення українців з Росії та Південного Кавказу.

Підготовка до повернення на батьківщину, без перебільшення сказати, колосальної кількості цивільного населення, проходила при взаємодії урядових структур, місцевої адміністрації, самоврядувань, австро-німецького біженцям та польського представництва і тривала до кінця Гетьманату.

Урядові структури Гетьманату направили свої зусилля на втілення у життя  плану реевакуації біженців, виділивши з Державної скарбниці понад 13 млн. крб. На ці кошти, вже на літо 1918 р. біженецький департамент за підтримки органів виконавчої влади, місцевих самоврядувань, громадських організацій налагодив механізм перевезень біженців, влаштував мережу пунктів реєстрації та допомоги, спеціальних таборів тимчасового перебування.  Процес реевакуації біженців, організований Українською Державою, враховуючи різновекторну спрямованість їх руху, одночасне переміщення значної кількості людських мас, вплив різних об’єктивних і суб’єктивних чинників, проходив доволі складно і неоднорідно. Одним із таких негативних факторів стали українські військовополонені, повернення яких з концентраційних таборів держав Четверного союзу було започатковано в часи гетьманування П. Скоропадського 23, с. 170. Фактично мова йде про два зустрічні потоки значної кількості колишніх військових і цивільного населення. Від західного кордону в Україну прибували полонені (процес розпочався влітку 1918 р.) і у зворотному порядку – біженці, що, безумовно, створювало подвійне навантаження на українські залізниці.

Повернення українців-біженців із Радянської Росії набуло спонтанного і довготривалого характеру, що зумовлювалося не в останню чергу і внутрішньополітичною ситуацією в цій країні. Причому біженці ладні були терпляче чекати на відправку додому вже на кордоні в Україні, аніж потонути у вирі громадянської війни. На жаль, весь подальший хід українсько-російських взаємовідносин засвідчив, що більшовицька влада не виконала жодної зі статей договору. Зрозуміло, що така її позиція тільки ускладнювала діяльність Української Держави та її дипломатичних представництв у справі вирішення проблеми біженців. При цьому спостерігалися спроби залучення представництва нейтральних держав, серед яких Червоного Хреста Швецького королівського консульства 24, с. 157–157 зв.. Без перебільшення можна сказати, що саме Українська Держава у 1918 р. продемонструвала приклади ефективної діяльності у царині соціального захисту досить специфічної категорії тогочасного суспільства, прагнення надати допомогу маленькій людині, незалежно від її етнічної, релігійної та соціальної приналежності.

Одночасна різновекторно направлена реевакуація значної кількості населення та зустрічного руху українських військовополонених була позначена низкою труднощів, пов’язаних з використанням залізниць, небажанням окупаційної адміністрації надавати дозволи на перетин кордону окремим етнічним групам біженців, а новою владою Польщі, Литви, Латвії приймати своїх земляків, боячись занесення більшовицької ідеології. Зміна державного ладу в Україні у грудні 1918 р. поставила під сумнів можливість подальшого планомірного повернення біженців до своїх домівок, оскільки Директорія УНР виявилася неспроможною сконсолідувати політичні сили українського суспільства і покінчити з анархією, породженою відсутністю адміністрації на місцях. Це призвело до поступової втрати контролю над країною, яка дедалі більше занурювалася у вир революційного хаосу. Становище України ще більше ускладнилося, коли відкриту агресію проти неї розгорнула більшовицька Росія 25, с. 8. Наступ білих армій, висадка на Півдні України військових формувань Антанти – все це ставило на порядок денний єдине трагічне питання – можливість самого існування України як державного організму. Відтак можна говорити про відсутність у 1919 р. якого б то не було організованого процесу повернення біженців. Тому можна зробити висновок, що основна маса біженців, що перебували на українських теренах, все-таки змогла повернутися до своїх домівок саме за доби Гетьманату.

* * *

Біженство Першої світової війни – нове соціальне явище, що охопило в найбільшому масштабі європейський континент, і стало наслідком тих морально-психологічних руйнувань, які завдала Перша світова війна людській цивілізації. Вона зламала долі мільйонів людей, позбавила даху над головою та сім’ї, докорінно змінила ставлення до життя, релігії, культурних і духовних цінностей. В епіцентрі військових подій, в епіцентрі біженецьких трагедій опинилася й тогочасна Україна. Перебуваючи спочатку у складі Російської імперії, а після Лютневої революції, створивши власні державні інституції вона зуміла організувати соціальний захист біженців, показати приклади жертовної допомоги, здатність українського загалу до співчуття та толерантного ставлення до етнічних біженців.

Кожне державне утворення – Російська імперія, УЦР, УНР, Українська Держава, відповідно до бачення проблеми, творило власну законодавчу базу в царині біженства. У 1918 р. за доби Гетьманату П. Скоропадського Україна стала одним із перших на європейському континенті державних організмів, який започаткував безпрецедентну акцію повернення цих людей до своїх домівок. Угоди української сторони з австро-угорськими, німецькими, польськими та російськими представництвами щодо репатріації біженців стали одним із перших у ХХ ст. прикладів міждержавного регулювання нової гуманітарної проблеми, з якою зіткнулася цивілізація, розплачуючись за амбіції колишніх імперій.
Любов Жванко – доктор історичних наук, професор Харківського національного університету міського господарства ім. О. М. Бекетова

Любов ЖВАНКО. БІЖЕНСТВО ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: УКРАЇНСЬКИЙ ВИМІР. Частина ІІ.Опублікований текст є дещо зміненим варіантом відповідного розділу книги: «Перша та друга світові війни в історії людства (до 100-річчя початку Першої і 75-річчя початку Другої світових воєн): Монографія / Наукова редакція д.і.н. проф. С. С. Трояна. – К. : ДП «НВЦ «Пріоритети», 2014. – 316 с.» (Розділ «Біженство Першої світової війни: українські акценти». – С. 190 – 206).

 

 
1.    Жванко Л. М. Біженці Першої світової війни: український вимір (1914–1918 рр.): монографія / Л. М. Жванко. – Х. : Віровець А. П. «Апостроф», 2012. – 568 с.
2.    Жванко Л. М. Влада і біженці Першої світової війни: еволюція стосунків на теренах Східної Європи (1914 - 1925) / Л. М. Жванко // Człowiek w Europie. Człowiek wobiec problemów XIX i XX wieku. Redakcja naukowa Macej Franz; Marius Kardas. – Toruń: Wydawnictwo Adam Marszałek, 2011. – S. 115 – 133.
3.    Берест І. Р. Соціальне становище населення Східної Галичини і Західної Волині в роки Першої світової війни : дис. … канд. іст. Наук : 07.00.01 / Берест Ігор Романович. – Львів, 2009. – 201 арк.
4.    Труды соединенного собрания членов комитета Её Императорского Высочества Великой Княжны Татьяны Николаевны с местными представителями 3 – 7 мая 1915 года. – Пг. : Госуд. тип., 1915. – 348 с.
5.    Собрание указаний и распоряжений правительства, издаваемое при Правительствующем Сенате, 1915. – Том Первый. Второе полугодие. – Пг., 1915. – № 242. – 1 сентября 1915 г. – Пг. : Сенатская тип., 1915. – С. 1908 – 2604.
6.    Законы и распоряжения о беженцах (По 1-е апреля 1916 г.). Вып. II. – М. : Городская тип., 1916. – 147 с.
7.    Донік О. М. Діяльність громадських організацій і товариств у справі допомоги військовим та цивільному населенню в Україні у роки Першої світової війни (1914 – 1918 рр.) / О. М. Донік // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2002. – Вип. ІV. – С. 155–182.
8.    Помощь беженцам-славянам // Екатеринославская земская газета. – 1915. – 14 июля.
9.    Центральний державний історичнй архів України в м. Києві, ф. 715, оп. 1, спр. 1612.
10.    Державний архів Харківської області, ф. 18, оп. 21, спр. 14.
11.    Кудлай О. Діяльність Народного міністерства внутрішніх справ / О. Кудлай // Український історичний журнал. – 2005. – №2. – С. 90–104.
12.    Жванко Л. М. Політика українських національних урядів щодо біженців / Л. М. Жванко // Велика війна 1914–1918 рр. і Україна. У 2-х кн. – Кн. 1: Історичні нариси / Упорядн. О. П. Реєнт; Ред. кол.: В. А. Смолій (голова). НАН України. Інститут історії України. – К.: ТОВ «Видавництво “КЛІО”», 2013. – С. 511–534.
13.    Поліщук Т. Доля Михайла Старицького та його нащадків // День. – 2002. – 5 вересня.
14.    Державний архів Харківської області, ф. 18, оп. 21, спр. 216.
15.    Центральний державний архів вищих органів влади та управління України в м. Києві (далі. – ЦДАВО України), ф. 1115, оп. 1, спр. 1.
16.    ЦДАВО України, ф. 1115, оп. 1, спр. 24.
17.    ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 44.
18.    ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 85.
19.    МИРНИЙ ДОГОВІР між Українською Народною Республікою з одної і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з другої сторони. – К.: Друк. В. К. Лубновського, Фундуклеївська, 19. – 20 с.
20.    ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 129.
21.    Korzeniowski M. Tułaczy los. Uchodźcy polscy w imperium rosyjskim w latach pierwszej wojny światowej / M. Korzeniowski, M. Mąndzik, D. Tarasiuk. – Lublin : Wydawnictwo UMCS, 2007. – 238 s.
22.    ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 11.
23.     Жванко Л. Соціальні виміри Української Держави (квітень – грудень 1918 р.) / Л. Жванко. – Х.: Прапор, 2007. – 224 c.
24.    ЦДАВО України, ф. 3512, оп. 2, спр. 2.
25.    Ковальчук М. Невідома війна 1919 р. : українсько-білогвардійське збройне протистояння: наукова монографія / М. Ковальчук. – К. : Темпора, 2006. – 576 с.

Эта запись была опубликована 20.04.2015в 12:23. В рубриках: Перша світова, революція. Вы можете следить за ответами к этой записи через RSS 2.0. Комментарии пока закрыты, но Вы можете оставить трекбек со своего сайта.

Комментарии закрыты.