Війна, як влучно зауважує дослідниця Олена Стяжкіна, змушувала людей обирати тактики поведінки, сума яких за умов їх втілення, може бути прочитаною як стратегії. Частина людей свідомо обирала стратегію подвигу, спротиву, стратегію «недаремної смерті». Ця стратегія героїзувалася і пропагувалась: віддати життя не просто так, а взяти із собою на той світ ворогів – це декларувалось як справжній героїзм. Значна частина людей навіть не встигла виробити ані тактик, ані стратегій поведінки: їх було знищено… Однак інша частина людей за умов окупації все ж встигла сформувати та втілити зовсім інші тактики. Ця частина була націлена вижити, зберегтися і зберегти дітей [3].

Відповідних тактик і стратегій на окупованих територіях, де жінки становили переважну більшість населення, було вироблено безліч. Зазвичай вони спрямовувалися на рятування власного життя, а також рідних (батьки, чоловік), дітей. Однією із відповідних тактик виживання в жінок було власне тіло, яке служило для них ресурсом, що давав можливість здобути харчі, убезпечити від розстрілу через партійне минуле чи відправки до Райху, влаштуватися на роботу, а значить – отримати можливість для більш-меш нормального існування

У даній статті мова піде про жінок, які спали в окупацію з німецькими солдатами намагаючись у такій спосіб вижити. Західноєвропейські історики полюбляють у відношенні до них використовувати термін «проституційні відносини» або «секс за бартером». На має переконання ці терміни не зовсім підходять під дану категорію жінок, адже певною мірою прирівнюють їх до проституток незважаючи на те, що вдавалися вони до таких кроків через безвихідь.

У радянський час в абсолютній більшості цих панянок називали повіями, хоча насправді вони йшли на такі кроки рятуючи своїх дітей від голодної смерті. Кожна мати спостерігаючи, як помирають від голоду її діти зробить все від неї залежне, аби врятувати своїх чад. Тому засуджувати їх, мабуть не вправі ніхто, а тим паче люди, які не зіштовхувалися з цим особисто.

Виходячи із архівних джерела та спогадів учасників тих подій можна зауважити, що жінки в окупації часто «продавали» себе під тиском трьох обставин: голоду, ризику бути вивезеними до Німеччини на роботи чи загрозі розстрілу через виявлення фактів партійного минулого. Звичайно були і інші причини – шантаж, залякування, примушення до сексу через загрозу висунення звинувачення у співпраці з підпільниками чи партизанами, можливість отримати гідну роботу, але вони не набували настільки поширеного характеру.

Жінок, що «продавали» своє тіло в окупації за продуктовий пайок мабуть була абсолютна більшість. Називати їх повіями, на моє переконання не зовсім вірно, адже вони вимушені були йти на це під тиском іноземних солдатів та через практично «нульове» соціально-економічне забезпечення населення. Жителі міст у ті часи отримувало мізерну зарплатню за свою роботу у порівняні з цінами на продукти харчування, які купити можна було в основному на «чорних ринках» за завищеними цінами. У багатьох містах поширювався страшенний голод, а в окремих були зареєстровані випадки поїдання падалі, тварин та канібалізму. Так, професор О. Мігулін переживши голод у Харкові взимку 1941-1942 року згадував: «Кожен по-своєму пристосовувався. Я взимку 1941-1942 рр. прожив за рахунок того, що після приходу німців взяв дві дохлих коняки, які валялися на галявині… Німці стріляли на смітнику собак. Спочатку ми гидилися, а потім з’їли більше двох десятків собак… Одного разу вони, мабуть, вбили свого собаку, тому що він був жирний, дуже смачна німецька вівчарка, яка дала нам велике задоволення. Протягом тижня ми їли чудові котлети…» [4]. На Кінній площі Харкова влітку 1942 р. на базарі німці повісили чоловіка, який продавав печінку та легені померлих від голоду людей [5]. За даними Харківської міської управи у 1942 році (друга половина грудня 1941 – перша половина грудня 1942 рр.) у місті померли від голоду 13139 харків’ян [6].

Проблему з харчуванням мирного населення підіймав у своєму звіті за липень 1943 р. німецький керівник Смоленського округу. «В містах життя дорожчає з кожним днем. Всі живуть виключно за рахунок ринку, так як за державними цінами отримують лише 200-300 грамів хліба, а все іншу купують на базарі. Тоді як у минулому році булка хліба коштувала 4-5 марок, тепер вона коштує 22-25 марок. Пуд картошки коштує 30-32 марки. Сало і масло дорожче 100 марок за кілограм, тоді як заробітна плата лишилася на тому ж рівні. Добре і вільно живеться тільки тим, хто займається спекуляцією, або проституцією, тим хто так чи інакше прилаштувався до німців» [7].

Головним харчем в окупованому Києві був хліб, який продавали населенню у значно менших обсягах за офіційними максимальними норми. Навіть люди в не окупованому, але блокованому й голодному Ленінграді отримували більше (денні обсяги споживаного там хліба коливалися від 125 грамів наприкінці 1941 року до 400 грамів у середині 1942 року).У Києві тижневу норму було встановлено на рівні 200 грамів на тиждень. Зростання відбувалося дуже повільно: 400 грамів у грудні, 550 (менше півхлібини) на початку 1942 р., 700 у травні і нарешті, пік 1500 грамів припав на серпень 1942 року. І це, як пише історик Карел Беркгоф була найвища харчова норма для городян у райхскомісаріаті «Україна» [8]. Дефіцит продуктів харчування спричинив їх дорожнечу і спекуляцію на ринку. За базарними цінами буханка хліба у грудні 1941 р. коштувала 120-150 крб., десяток картоплин – 10-15 крб., склянка пшона – 15 крб., літр молока – 30-40 крб., склянка солі – 10 крб., 1 кг сала – 1000 крб., 1 кг вершкового масла – 800 крб., 1 кг хліба – від 40 до 70 крб. при цьому середня зарплата становила 477 крб. виходячи з цього, звичайна людина на свою зарплату протягом місяця могла придбати 400 грам сала і один буханець, з’їсти їх за кілька днів, а далі голодувати, а бо ж купувати кожен день по картоплині і на місяць по середній ціні 3,2 кг хліба [9]. Звичайно, за такі гроші та за допомогою таких продуктів людина не могла задовольнити навіть своїх мінімальних потреб у продуктах, а коли в дома були ще і діти, той поготів. Тому серед населення постійно відчувався голод.

«Сьгодні другий день Різдва. У німців свято, – писала у своєму щоденнику наприкінці 1941 року безробітна вчителька-киянка Любов Нартова. – Усі ходять ситі, вдоволені ялинки скрізь у них горять. А всі наші як тіні пересуваються, суцільний голод. Люди купують продукти склянками на базарах і варять рідку юшку, їдять без хліба, позаяк хліб дають два рази на тиждень по 200 грамів. І таке харчування в кращому випадку. В кого є речі, ходить у села міняти, а в кого нічого немає, пухне з голоду, помирають усі. Багато хворіють на тиф. Страшне безробіття. Біржу праці штурмують голодні. Живуть приспівуючи тільки спекулянти» [10].

Письменник Анатолій Кузнєцов переживши окупацію української столиці згадував у своєму романі-документі і про випадки канібалізму. З його слів німецька адміністрація повісила в Києві чоловіка, який вибирав на базарі жертву запрошував до себе на квартиру, нібито купити сіль (дефіцитний товар на той час) при вході до помешкання пропускав гостя вперед бив по голові сокирою і розробляв на ковбасу. Окрім цього в Києві діяла група людей – працювали сторожами на одному з кладовищ, які після поховання розкопували могилу і мерця пускали на корм свиням. Тварини від такої їжі росли як на дріжджах, після чого «хвацькі бізнесмени» пускали їх на ковбасу і продавали голодному населенню [11].

На фоні цього, коли інстинкт самозбереження виходив на перший план, окремі жінки змушені були спати з ворогом аби вижити. Їм тоді було не до сентиментів, особливо тим, у кого під загрозою голодної смерті знаходилися діти. Показовою в цьому плані є історія однієї жінки з міста Нарва, яку повідав журналісту Георгію Зотову, чоловік, батьком котрого був солдат Вермахту. «Мати одна залишилася в Нарві з малюком на руках – моїм старшим братом. Молоко пропало брат захворів, а до неї все єфрейтор «клеївся» із обозної служби. Дам, каже, і згущонку, і хліб, якщо ляжеш зі мною, – розповідав він. – Ось вона й лягла… А брат все одно помер. Коли зрозуміла, що вагітна, було вже пізно. На що тільки баба не піде, аби діти з голоду не пухли. Їсти нічого, картопляні шкарлупи по святах їли. Були звичайно і повії, що гуляли з німцями за парфуми і шовкові сукні. Ґвалтували фріци теж багато – красиві дівчата сажею мазалися, горбатилися, в порваному ходили, аби не лізли. А лізли все одно – здорові ж чоловіки, важко їм без баб. В одному нашому дворі, мама говорила, за 3 роки четверо «німчиків» народилося, як я білобрисі. Коли наша армія прийшла, дві матері дітей від фріцив, як котенят у річці втопили, а мати моя втекла зі мною, щоб сусіди не донесли» [12].

Взагалі дитяча смертність у період окупації була високою. Наприклад, у Києві в березні 1942 року народилося 623 дитини, а померло 1264 людини, з яких 142 грудних малюків [13]. В основному гинули малюки віком від шести місяців до одного року. Зокрема, по тому ж Києву летальність серед малюків по даних категоріях становила відповідно 70 і 42% від загальної чисельності немовлят [14].

Власне, опосередковано жінок до полового життя з солдатами Вермахту примушувала своєю безглуздою політикою «вихолощення» захоплених територій окупаційна влада. Іншими словами такі жінки в чергове стали заручницями війни, і по-суті потрапили в сексуальне рабство до іноземних солдатів. Так, в одному із звітів СД по генеральному округу «Київ» за жовтень 1942 р. зазначалося: «Часто корінні жінки намагаються зав’язати тісні стосунки із німцями або союзниками, щоб отримати від них якусь їжу» [15]. Аналогічне повідомлення, яке стосувалося Житомирського, Ростовського, Харківського, Дніпропетровського і Київського округів було відправлене до Німеччини в лютому 1943 року [16].

Партизанська розвідка Північно-Західного фронту в середині 1942 року повідомляла в штаб партизанського руху: «Багато жінок, пограбованих німцями і маючих дітей, вимушені за кусок хліба співмешкати з німецькими солдатами. Так, наприклад громадянка шура, жителька міста Дно, 25 років має 2-х дітей чоловік в Червоній армії, співмешкає з німецькими солдатами, зокрема з каптенармусом – за кусок хліба» [17]. На вулицях Харкова теж зустрічалися дівчата, які у віці 14-16 років продавали себе німецьким солдатам за шматок хліба [18].

Про одну з таких жінок писав у своєму щоденнику за 22 квітня 1943 року антрополог і анатом Лев Ніколаєнко, який під час окупації жив у Харкові: «У припадку відвертості одна медична сестра розповіла моїй дружині про те, що вона зійшлася з одним німцем. Цей німець забезпечує її продуктами, що дає їй можливість утримувати і себе, і матір. Все це здається цій медичній сестрі цілком нормальним і вона не уявляє глибини свого падіння. Вона, ймовірно, обурилася б, якби хтось назвав її повією. А тим часом цей продаж свого тіла не заради любові, а заради пайка це є справжнісінька проституція. Єдине, що їй не подобається, це те, що німець страждає гіперсексуалізмом і виконує статевий акт до десяти разів протягом ночі. Багато німців приймають особливі пігулки з кантаридином, щоб підвищити свою потенцію. Настільки часті статеві зносини стомлюють цю жінку» [19]. Далі він розмірковує про моральність цієї жінки: «Про те, що німець – ворог, про те, що він вбивав або буде вбивати червоноармійців, про те, що це – зрада Батьківщині, дана особа, звичайно, не думає. Так, поряд з нашими партизанками, поряд з жінками-героїнями, які рятували поранених червоноармійців, є чимало таких шльондр, які продали себе німцям за німецькі подачки» [20].

Як бачимо, Ніколаєнко вважав, що така поведінка жінки є проституцією, нехай не за гроші, а за пайок. Тут ми спостерігаємо чітко виражене радянське ідеологічне виховання: людина має героїчно вмерти у боротьбі з ворогом, а не спробувати врятувати себе і рідних, залишившись наодинці з окупантом у той час, коли влада не може її захистити. Інакше вона буде «шльондрою, яка продала себе німцям за німецькі подачки» і не важливо, що згадана Ніколаєнко медсестра в такий спосіб рятувала від голодної смерті себе і свою немічну матір. Тут слушним є зауваження дослідниці Регіни Мюльхойзер, що жінки які зваживши ситуацію і ризики приймали рішення «продавати» своє тіло тактично або стратегічно, вони були «поганими жінками» для суспільства, адже виступали проти переважаючих уявлень про жіночну природу і бентежили його символічний порядок. І лише одиниці в майбутньому розглядали таку поведінку як нормальний наслідок війни [21].

Друга обставина, що примушувала жінок чи дівчат вступати в сексуальний контакт із окупантами був страх потрапити до Райху на роботи. Для багатьох молодих дівчата і особливо жінок, які мали дітей тільки одна думка про поїздку до Німеччини викликала паніку. Адже їм тут потрібно було полишити власну домівку і потрапити в новий соціум, де була відмінна культура, мова, менталітет, і найголовніше, де вони могли втратити життя, туму жінки намагалися використати всі можливі методи, аби убезпечити себе від цього. Немаловажну роль у цьому грала і радянська пропаганда постійно наголошуючи на страшних поневіряннях в Німеччині вивезених людей. Перекладач Комісії злочинів НКВД у Вінниці Михайло Селешко у своїх спогадах зауважував на цей рахунок: «Виїзд до Німеччини на працю чомусь в Україні розцінювали як присуд на смерть. В Україні думали тоді, що всі робітники в Німеччині погибнуть від бомб, а як не від бомб, то з голоду. Це були насліди московської пропаганди, яку москалі передавали в радіостанціях з Москви» [22]. Німці теж у багатьох випадках у Райху вели себе не як янголи у відношенні до східних робітників. Звичайно постраждалі писали про це у своїх листах додому і це ставало надбанням суспільства.

Начальник поліції безпеки і СД в Києві у своєму звіті за 18 квітня 1943 року відмічав, що жінки намагаються уникати відправки до Німеччини навмисно вагітніють (на початку вербувальної кампанії нацисти не брали на роботи до Райху вагітних і одружених). Через це серед жінок поширювалися чутки, що нацисти будуть примушувати вагітних на ранніх строках робити аборти, аби знову бути спроможними працювати [23]. В одному із документів спецорганів Ворошиловграду (Луганськ) після звільнення міста від нацистів значиться: «Перевіряючи нині відношення жінок і дівчат до німців і італійців, знаходиться велика кількість їх, які жили з німцями і італійцями. Свої дії вони пояснюють різними причинами. Більше всього із пояснень видно, що на цю справу пішли аби не поїхати в Німеччину, або влаштуватися на роботу, або отримати кусок хліба від бузувіра» [24].

Комсомолка Марта Пруцакова свої сексуальні контакти з німцем в окупацію в радянських органах після війни пояснила так: «Поїздка до Німеччина була страшною справою і я вирішила краще провести час із одним німцем і тим самим відкупитися. І я була з німцем-лікарем не більше трьох разів» [25]. Ймовірно за сексуальні послуги німецький лікар видав дівчині довідку, що за станом здоров’я вона не може їхати на роботи до Німеччини.

Третя обставина – це загроза викриття партійного минулого за яке «нова влада» могла розстріляти. І тут жінки змушені були «через ліжко» приховувати відповідні таємниці. Цією можливістю вступити в сексуальний контакт із вподобаною жінкою зазвичай користувалися місцеві поліцаї, які більше могли знати про минуле жінок ніж окупанти, тільки з тієї причини, що пам’ятали їх життя до війни.

Історію про дівчину, яка під страхом смерті змушена була задовольняти сексуальні потреби поліцаїв описав Олександр Сабуров у свої спогадах «Відвойована весна». Якось він із своїми помічником Павлом Ревою заблукав і потрапив в село Порохню Серединно-Будського району, де під видом поліцаїв потрапили на їх вечірку. В хаті декілька п’яних поліцаїв влаштували танці. «Поруч мене стоїть дівчина – невисока, худорлява, одягнута в скромне легеньке плаття, – пише в спогадах Сабуров. – Рука нервово бгає хусточку. В очах великих, карих і таких ясних, – розгубленість. До неї підходить поліцай в розстебнутому кітелі, з погаслою цигаркою в роті. П’яним голосом запрошує до танцю. Дівчина зніяковіло відмовляється.

– Товаришка Галя, очевидно, прилучалася до комсомольських таїнств, – чути єлейний голос лисого поліцая… Ти Федоре, чужорідний їй.

Дівчина здригається, ніби хто оперезав її канчуком.

Зіщулившись, опускає голову і покірно кладе руку на плече поліцая. Важко переставляючи ноги й раз у раз збиваючись з такту, танцює.

– Комсомолка? – підсівши до нього (лисого поліцая – В. Г.) киваю головою на Галю.

– Атож, була. Тільки небезпеки від неї нема. Жити хоче, та й надто вродлива. Тепер гординю її сокрушаємо, повертаємо на стезю доброчинства» [26].

Як бачимо, поліцаї шантажували дівчину через її комсомольське минуле, коли б про це дізналася німецька влада її могли б відразу розстріляти. Саме цим і оперували поліцаї примушуючи дівчину до сексуальної покірності, а та в свою чергу перед страхом смерті згодна була на все.

Також одна дівчина з Ворошиловграду зауважувала, що змушена була виконувати обов’язки дружини, для італійського солдата, після того як він дізнався у поліції, що вона була комсомолкою. Користуючись сексуальними послугами дівчини він забезпечував її продуктами харчування та мовчав про комсомольське минуле [27].

Багатьох німці, їх союзники чи поліцаї примушували до співжиття силою чи шантажем (правда, були й такі, що жили з ними за власною згодою). В уже вище згадуваному звіті партизанської розвідки Північно-Західного фронту за 1942 р. зауважувалося наступне: «Якщо російська жінка, працююча в німців у лазареті або санчастині, не погоджується співмешкати з німецькими солдатами або офіцерами, то її виганяють геть із цього закладу. Такий факт був з громадянкою Валентиною…» [28]. Зазвичай звільнення з роботи передбачало втрату соціального забезпечення, головним чином продуктових карток, а це значило голодне життя.

Жінок і дівчат, які відмовлялися вступати в сексуальні стосунки навіть через шантаж про партійне минуле, нерідко просто ґвалтували. Потім фабрикували справи, що вони мали відношення до підпільників чи партизан і під цим приводом, аби приховати свої злочини, розстрілювали. Наприклад, німецький офіцер 124 поліційного батальйону відмовився виконувати накази есесівців з Кіровоградського СД, які заарештовували і ґвалтували місцевих, а потім вимагали розстріляти за звинуваченням у співпраці з партизанами [29].

Проте була і інша категорія жінок, як вправно використовували власне тіло у розправі із своїми недругами, або у намаганнях заволодіти чужим майном. Так, М. Селешко зауважував, що не раз був свідком того як відповідні жінки використовували у таких темних справах співробітників гестапо. «Знаю кілька випадків, що гестапівці на власну руку, без наказу згори, робили обшуки в приватних помешканнях… як того просила гарна жінка. В замін за таку вигоду, що більше мала характер особистої пімсти, гестапівець не ночував кілька ночей дома» [30].

Варто визнати, що загальна маса населення в окупації і в радянський час засуджувала і ненавиділа жінок, що промишляли в такий спосіб у народі їх називали «шлюх-дойче» (німецька повія). На причини, які спонукали їх до таких кроків ніхто не звертав уваги. «Українські жінки… може десь там нишком з ними (німцями – В. Г.) мали до діла, але так публічно братались мало. На тих же, що публічно браталися, назагал населення дивилося згори, як на щось нижче, продажне, – пише в своїх спогадах про Вінницю Селешко. – Я і про те балакав, навіть із свідомими людьми і вони мені вияснювали ті справи. Якщо якась дівчина ходила з москалем, то це нічого, це був свій, а як ходила з німцем, це погано, бо це був чужий» [31].

Про них складалися різні сатиричні пісеньки, анекдоти. Серед населення Львова була популярна ось така частівка на українській мові:

На вулиці Сікстутській я її пізнав,
Така ладна панна, Що я сі закохав.
А як ззаду прочитав:
«Нур фір дойче дізе фрау»,
(Тільки для німців)
То мало що не впав… [33].

Не менш популярним був анекдот про вагітну від німця жінку. «Сталін наказав: бити ворога в його лігві. Йде вагітна баба і лупить себе по животу.

– Ти що це робиш?!
– А я б'ю ворога в його лігві!»

З цього приводу також ходили різні російськомовні частушки. Іноді вони поширювалися підпільниками серед населення, аби виправдати якісь дії радянської влади. Так, після бомбардувань Києва радянською авіацією 8 травня 1943 року і в ніч з 10 на 11 травня 1943 р., які викликали негатив серед мирного населення, радянська пропаганда швидко почала поширювати серед киян пропагандистськи частушки і пісеньки. Суть яких зводилася до того, що бомбардування проводилися з вини жінок, що спали з німцями. Ось кілька з них.

Не ругай меня мамаша,
Что я Киев разбомбил,
Моя жена снемцем спала,
Я ей только разбудил [33].

В іншій частушці військові вибачаються перед батьками за свої дії, і знову звинувачують у всьому жінок.

Батюшка, матушка, простите,
Что мы вас бомбили.
Если бы мы могли, своих жен и детей бы убили.
Потому что нас немцам предали [34].

Для противників бомбардувань Києва Червоною армією в народі ходили наступні віршовані пояснення.

Зачем мне Киев не бомбить,
Коли жена с венгерцем спит? [35]

Поширеним був фрагмент із переробленої в народі пісні «Молодые девушки», де засуджувалися жінки, що продалися окупантам за хліб.

Лейтенантов-мальчиков девушки любили вы
И до смерти в верности вечно им клялись,
Но в пору тяжелую соколов забыли вы,
И за пайку хлеба немцам отдались.
Но, вернуться соколы, прилетят бесстрашные
Как же вы их девушки будете встречать.
Ведь торговлю чувствами и торговлю ласками
Невозможно девушки будет оправдать [36].

Серед партизан Київщини у 1943 р. популярною була частушка, яка символізувала ставлення радянських чоловіків до жінок, що жили на окупованій території. А саме зневагу і підозрілість у статевих відносинах із німцями.

Девушкам – привет,
А женам – нет.
Партизанам – винтовку,
А полицаям – веревку [37].

Підсумовуючи все вищесказане, то на моє переконання, коли мова йде про жінок, що спали з ворогом на окупованій території варто ділити їх на дві категорії. До першої належали ті, що «продавали» власне тіло за продуктовий пайок, рятуючи себе, своїх дітей, рідних від голодної смерті. Сюди варто віднести і тих, що в обмін за секс із солдатами та чиновниками із окупаційної адміністрації намагалися убезпечити себе від відправок до Німеччини на роботи, або приховати своє і своїх рідних партійне минуле, чи йшли на це під примусом, залякуванням і шантажем. Назвати це проституцією в чистому вигляді не можливо – це скоріше є примушення жінок до полових відносин або сексуальне рабство, коли брати до уваги насильне відправлення до будинків розпусти. За сучасними кримінальними законами такі дії караються позбавленням волі на серйозний термін. А згідно з міжнародним правом уже після Другої світової війни лише в межах Женевської конвенції 1950 року та в додаткових протоколах 1977 року було імплементовано право жінок на захист від насилля. Зазначені документи ввели заборону на акти сексуального насилля та примусову проституцію під час міжнародних та інших конфліктів. Нова правова основа разом з іншими постановами ООН стали підґрунтям для розгляду судових справ про сексуальні злочини стосовно жінок і чоловіків Міжнародним трибуналом щодо колишньої Югославії та Міжнародним трибуналом по Руанді. За сучасними нормами міжнародного гуманітарного права, закріпленим 2002 року у статуті Постійної палати міжнародного судочинства, сексуальне насилля розглядають і карають у судовому порядку як складову військового злочину, геноциду або як злочин проти людяності [38].

Жінки, що потрапили у відповідну ситуацію вважаються жертвами і в абсолютній більшості випадків проходять курси психологічної реабілітації. Звичайно, що після Другої світової війни дана категорія жінок у СРСР не проходили ніяких реабілітаційних психологічних тренінгів, абсолютна більшість із них намагалася приховати ці ганебні для радянського суспільства факти, аби не піддаватися постійній обструкції з боку співвітчизників. У післявоєнний період для жінки, яка проживала на окупованій території, не було більшої образи, ніж почути на свою адресу під час сварки: «ти курва німецька» або ж «німецька підстилка», «німецька вівчарка». Пам’ятаючи це жінки змушені були жити з такими психологічними травмами все своє подальше життя.

До другої категорії слід зарахувати жінок, для яких проституція була промислом з якого вони жили. Такі жінки вели себе аморально у суспільстві, саме їх можна називати проститутками у чистому вигляді.

 

 


 

 

  1. Скоробагатов А. Харків у часи німецької окупації (1941-1943). – Харків, 2006. – 376 с.; Стяжкіна О. В радянській провінції: освоєння (від) мови. – Донецьк, 2013. – 295 с.; Ковалев Б. Коллаборационизм в России: типы и формы. – Великий Новгород, 2009. – 370 с.; Ковалев Б. Повседневная жизнь населения России в период нацистской оккупации. – М. 2011. – 656 с.
  2. Regina Mühlhäuser Eroberungen: Sexuelle Gewalttaten und intime Beziehungen deutscher Soldaten in der Sowjetunion 1941–1945 Hamburger Edition 2010, 416 S.; Wendy Jo Gertjejanssen, Victims, heroes, survivors. Sexual violence on the eastern front during World War II, A Thesis Submitted to the faculty of the graduate school of the university of Minnesota, 2004, S.; Jessica R. Anderson Hughes all rights reserved forced prostitution: the competing and contested uses of the concentration camp brothel. – New Brunswick, New Jersey, 2011, S. 309; Лауер В. Творення нацистської імперії та Голокост в Україні. – К. 2010. – 368 с.; Беркгоф К. Жнива розпачу: життя і смерть в Україні під нацистською владою. – К. 2011. – 455 с.
  3. Стяжкіна О. В радянській провінції: освоєння (від) мови. – Донецьк, 2013. – с. 140, 141.
  4. Скоробагатов А. Харків у часи німецької окупації (1941-1943). – Харків, 2006. – с. 278
  5. Там само.
  6. Там само. – с. 279
  7. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України). – КМФ-8, оп.2, Т-501, Р.-90.
  8. Беркгоф К. Жнива розпачу: життя і смерть в Україні під нацистською владою. – К. 2011. – с. 175-176.
  9. Заболотна Т. Продовольче забезпечення киян під час гітлерівської окупації // Сторінки воєнної історії України: зб. наук. статей / НАН України. Ін-т історії України. – К. 2005. – Вип. 9. – Част. 2. – с. 229.
  10. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України), ф. 1, оп. 22, спр. 347, арк. 3-4.
  11. Кузнєцов А. Бабий Яр. – Запорожье, 1990. – с. 264.
  12. Зотов Г. Наши «немчики» // Аргументы и факты. – 2011. – 20 июля.
  13. ЦДАВО України, ф. 3676, оп. 4, спр. 476, арк. 666.
  14. Голиш Г. У вирі війни. Становище неповнолітніх громадян України в 1941-1945 рр. – Черкаси, 2005. – с. 91.
  15. ЦДАВО України, ф. 3676, оп. 4. спр. 476, арк. 591.
  16. ЦДАВО України, ф. 4328, оп. 1, спр. 5, арк. 38-39
  17. Цит. за: Шаяхметов Н. Советские женщины в годы войны // http://literbash.narod.ru/7/21.htm.
  18. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 124, арк. 65.
  19. Николаев Л. Под немецким сапогом. Выписки из дневника: октябрь 1941 г. – август 1943 г. // «©оюз Писателей». – 2010, №12. / http://magazines.russ.ru/sp/2010/12/ni8.html.
  20. Там само.
  21. Regina Mühlhäuser Eroberungen: Sexuelle Gewalttaten und intime Beziehungen deutscher Soldaten in der Sowjetunion 1941–1945 Hamburger Edition 2010, S. 51.
  22. Селешко М. Вінниця. Спомини перекладача комісії дослідів злочинів НКВД в 1937-1938. Нью-Йорк-Торонто-Лондон-Сідней, 1991. – с. 115.
  23. ЦДАВО України. ф. 3676, оп. 4, спр. 376, акр. 79.
  24. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 22, спр. 185, арк. 38.
  25. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 22, спр. 185, арк. 39.
  26. Сабуров О. Відвойована весна. – К. 1972. – с. 300.
  27. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 22, спр. 185, арк. 38.
  28. Цит. за: Шаяхметов Н. Советские женщины в годы войны // http://literbash.narod.ru/7/21.htm.
  29. Гінда В. Дерейко І. Корупція в райхскомісаріаті «Україна»: маловивчена сторінка окупаційної дійсності // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / Відп. ред. О. Є. Лисенко. – К.: Інститут історії України НАН України, 2011. – Вип. 14. – с. 182.
  30. Селешко М. Вказана праця. – с.141.
  31. Там само. – с. 152.
  32. Козловський Б. За Польщі дешеві повії давали в кредит… // Високий замок. – 2007. – 16 травня.
  33. ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 224, арк. 26.
  34. ЦДАВО України, ф. 3676, оп. 4., спр. 476. арк. 196.
  35. Там само. – арк. 197.
  36. ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 224, арк. 26.
  37. ЦДАВО України, ф. 3676, оп. 4., спр. 476. арк. 201.
  38. Біргет Бек-Гепнер Індивідуальні спогади та історичний контекст / Кьопп Г. Навіщо я народилася дівчинкою?: сексуальні «подвиги» радянських визволителів. – К., 2012. – с. 144-145.

Эта запись была опубликована 23.04.2015в 13:12. В рубриках: ВВВ 1941-1945. Вы можете следить за ответами к этой записи через RSS 2.0. Комментарии пока закрыты, но Вы можете оставить трекбек со своего сайта.

Комментарии закрыты.