Вперше українці з'явилися на Тамані 7 вересня 1792 р. — на Кубань висадилося 3.847 стройових козаків-запорожців під командуванням полковника Сидора Білого. З 1794 р., коли почалася основна міграція на Чорноморію, до 1865 р. з України на Кубань переселили 158.843 українці. Найбільше до Кубанської області емігрувало вихідців зХарківської, Полтавської, Катеринославської та Чернігівської губерній. Друга хвиля переселень козаків — з Задунайської Січі, реєстрового козацтва з Полтавщини та Чернігівщини — відбувалася упродовж 1802—1811 р.р. Від 1809 р. до 1849 р. на Кубань з України було переселено майже 109 тисяч осіб.

Перепис населення 1926 року засвідчив, що на Кубані в той час проживало 1 мільйон 644 тисячі українців, тобто 49,2% населення[38][39][40]. За переписом 2002 р. лише 0,9% населення Краснодарського краю ідентифікувало себе як українців. Під час цього перепису «козаками» записалися 17.542 особи, інше населення, що має українське походження, записалося росіянами.

Відомим класичним кубанським письменником, що писав українською мовою, є Василь Мова (Лиманський). У XVIII-XX ст. українською писали наказний отаман Чорноморського Війська та друг Т. Шевченка Яків Кухаренко (1799—1862 р.р.), голова Верховного судуКубанського козачого війська Федір Щербина (1849—1936 р.р.), Василь Вареник (1816—1893 р.р., «кубанський Ціцерон» — збереглися його промови, наприклад «Мова про хузию» («Розповідь про рушницю»), «Великая пятниця», «Мова, як видкрылы зализный шлях, збудованный вид станыци Тихорецькой до города Катеринодара»)[41], Олександр Півень (збирач місцевого фольклору — «Сим кип брехеньок», «Торба смиху та мишок реготу», «Чорноморськи вытребеньки», «Козацкы жарты та смихи усым людям для втихы»), український та російський фольклорист, член НТШ Митрофан Дикарев («Толки народа: Антихрист, Мышиный царь, Гадюки», «Я давно вже по свиту блукаю»), письменники Степан Шарапа («Козачи кости»), Іван Варавва (перший збірник кубанських пісень «Пісні козаків Кубані: Запис текстів», 1966 р.)

Сьогодні балачкою зрідка з'являються заголовки у кубанській пресі, зазвичай у жартівливих матеріалах або коли мова йде про фольклорні колективи. До Міжнародного дня рідної мови 21 лютого 2008 р. один з матеріалів газети «Краснодарские известия» вийшов під заголовком «Ну шо тоби казать, моя дытына?»[42]. На балачку іноді переходить президент Адигеї Аслан Тхакушинов (на одній з прес-конференцій було сказано: «Щоб усі зрозуміли, шо цэ такэ Адыгея, і де вона знаходиться» — рос. «Чтобы все поняли, шо цэ такэ Адыгея и где она находится»[43]).

Ще за Російської імперії переписом 1897 р. кубанський говір був зарахований до «малоросійської мови». З 1906 р. уКатеринодарі засновано відділення «Просвіти». Після Лютневої революції 1917 р. у кубанських школах викладання почали вести українською — у Катеринодарі відкрилися дві українські середні школи, у станиці Полтавській — семінарія для вчителів, стали виходити українські газети (як-от «Кубанська зоря») та абетки.

У час існування Самостійної Кубанської Народної Республіки (16 лютого 1918 р. — 17 березня 1920 р.) відомство народної освіти Кубані налагодило постійні культурні контакти з Україною, на Кубань були запрошені українські просвітницькі організації. Вперше кубанська балачка в українській орфографії (тобто фактично українська літературна мова з присутністю місцевих регіоналізмів) почала вивчалася у середніх школах.

Микола Степанович Рябовіл, голова Кубанської крайової військової РадиСамостійної Кубанської Народної Республіки,1918 р. — 13 червня 1919 р.

« Мачуха доля відірвала наших дідів Запорожців від матернього лона й закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матернього догляду ... Царі, робили все, щоби вибити з наших голів, з наших душ пам'ять про Україну й любов до Матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері ...[44]Микола Рябовіл, голова Кубанської крайової військової РадиСамостійної Кубанської Народної Республіки, уродженець кубанської станиці Дінська, вітання делегації України у 1917 р. українською мовою — «мовою наших батьків, дідів і прадідів» (рос. «на языке наших отцов, дедов и прадедов»)  »

З 1920 р. до 1932 р. радянське керівництво на Кубані проводило коренізацію: відкрито сотні українських шкіл, виші та технікуми (як-от «Кубанський педагогічний український технікум» у станиці Полтавській), виходило понад 20 україномовних газет (як-от«Червона Газета» з 1926 р.), діяла українська секція при письменницькій організації та три професійні театри, у1923 р. виникла організація українських кубанських письменників «Гарт» («Кубфільгарт»), філії «Союзу українських пролетарських і сільських письменників Російської Федерації» («Село і Місто») було відкрито у Краснодарі та станиці Полтавській[45].

Від 30-х р.р. XX ст. українська мова знаходилася на периферії культурного життя Кубані. Офіційно, українську мову заборонено вживати на Кубані з кінця 1932 р. зі згортанням українізації (постанова Сталіна та Молотова «Про припинення українізації»)[46].

« Телеграма ЦК про українізацію 18 грудня 1932 р.1) У триденний термін перевести всі українізовані газети на російську мову.
2) Листівки, брошури, стінгазети, багатотиражки, іншу літературу, що виходила українською мовою, надалі видавати російською мовою.
3) Перевести до першого січня усе діловодство радянських, партійних, колгоспних та інших організацій на російську мову.
4) Радіомовлення українською мовою припинити.
5) Перевести викладання на всіх короткотермінових курсах (учительських, колгоспних, кооперативних та інших), що працюють зараз у районах, на російську мову.
6) Про підготовку до осені 1933 р. переходу шкіл та освіти на російську мову і про порядок перевірки покращення учительського складу українізованих шкіл, Крайкомом будуть дані додаткові вказівки[47].
 »

Наприкінці 50-х р.р. XX ст. припинив існування у Краснодарі останній український театральний гурток. На Кубані немає жодної української школи. Українську мову — під назвою «кубанське наріччя» — факультативно вивчають лише в крайовій експериментальній школі народного мистецтва при Кубанському козачому хорі.

Ще у 50-60-х р.р. XX ст. кубанські станиці були україномовними, діти шкільного віку розмовляли лише українською мовою за повної відсутності українських навчальних закладів. Тепер розмовна українська мова вживається лише у станицях, що розташовані на території історичного Чорноморського війська, виключно старшим поколінням («станишниками»). Середнє покоління знає українську мову, але спілкується між собою російською, молодь української мови не знає і часто не розуміє. У закубанських станицях зі змішаним українським та російським населенням усна українська мова тепер майже не вживається. У Краснодарському краї можуть говорити балачкою півмільйона осіб з 5-ти мільйонного населення[48].

Українську мову на Кубані називають «нашою мовою», «кубанською мовою», «кубанським наріччям», «хуторянським наріччям» або «балачкою» (місцевий варіант української мови, якою говорять по станицях, протиставляють російській мові, поширеній у містах Кубані, говорячи «балакати по-станишному» та «балакати по-городському»). Більшість самих кубанців не визнає того, що місцева говірка є частиною української мови, підкреслюючи, що у «балачці» багато російських слів та слів з мов народів Північного Кавказу.

Таке ставлення до назви «український» пояснюється тим, що кубанці віддавна вважають себе окремою від українців етнічною спільнотою (запорожці, що переселилися на Кубань, часто одружувалися на черкесках; також, воюючи з народами Північного Кавказу, кубанці були представниками центральної російської влади, ототожнювали себе з Росією). Окрім того, після 30-х р.р. XX ст. населення Кубані у паспортах було записане як росіяни, замість українців.

Імперська позиція російського уряду, підтримувана крайовим керівництвом та російськими науковцями, сприяла поширенню серед населення ідеї про кубанців, як окремого субетносу з «особливим діалектом російської мови» й абсолютної його непричетності до української культурно-історичної традиції — ще на початку XX ст., за часів існування Самостійної Кубанської Народної Республіки, кубанці вважали себе окремою, але спорідненою з українцями етнічною групою (Кубанська Законодавча Рада ухвалила резолюцію про приєднання Кубані на федеративних умовах до України).

Дослідженням українських кубанських говорів займаються вчені філологічного факультету «Кубанського державного університету». Інформацію про українську мову Кубані можна знайти у книжках Петра Ткаченка «Кубанський говір. Спроба авторського словника» (рос. «Кубанский говор. Опыт авторского словаря»), 1998 р., Ольги Борисової «Кубанські говори: матеріали до словника» (рос. «Кубанские говоры: материалы к словарю»), 2005 р., у спеціальному кубанському номері журналу «Пам'ятки України» за 2006 р. (статті довоєнних кубанських мовознавців Івана Шалі та Михайла Садиленка).

Фактично кубанська говірка (як і розмовна мова Стародубщини, Курщини, Подоння, Ставропольщини, Терщини,Надволжя або Жовтого Клину, Поуралля, Тюмені, Омщина, Зеленої України — українських територій поза межами України) є українсько-російським суржиком[49]. Цей суржик спочатку виконував роль засобу побутового спілкування між кубанцями, а згодом перетворився на діалект української мови в рамках степового говору південно-східного наріччя та став обласним койне, яким до 30-х р.р. XX ст. користувалися не лише етнічні українці, а й представники інших етносів, які мешкали в українських станицях та хуторах. Українізація 20-их р.р. на Кубані мала певний вплив на балачку, збагативши її деякими термінами, але з огляду на свою короткотерміновість помітного сліду не залишила. Кубанська говірка має усталену форму (на відміну від суржика в Україні) і до 60-х — 70-ч р.р. XX ст. була засобом внутрішньо-етнічного спілкування.

У лексиці кубанської говірки зустрічаються[50]:

  • українські слова: бачити, робити, шукати, кохати, дитина, чоловік, жінка, шкода, дівчина, дякую, після, треба,
  • російські слова: свадьба — «весілля», город — «місто», одежда — «одяг», обувь — «взуття», самолёт — «літак», оружие — «зброя», врач — «лікар», год — «рік»,
  • регіоналізми: вочани — «ночви»,
  • старі козацькі слова та вирази: дуб, байда — «човен», діди з моря встають — «з'являються дощові хмари»,дурновій, дурногай — «морський вітер», вівсянка — «сорт винограду клерет білий», очамахи, гайдамаки — «парубки з весільного поїзда нареченого», сула — «судак» (риба), шаран — «короп».

Сьогодні в школах Краснодарського краю не викладають «балачки», однак у 2010 р. на російському телебаченні вийшло декілька репортажів про ідею такого викладання[51] — з такою пропозицією виступили викладачі та студенти філологічного факультету «Кубанського державного університету». Для цього викладання балачки має дозволити крайовий департамент освіти — такого дозволу наразі немає.

Ідея кодифікувати балачку вперше з'явилася у 2004 р. — краснодарські філологи пропонували почати використовувати балачку у місцевих ЗМІ, адже багато хто з мешканців краю живе у селі, отже інформація на балачці (включаючи офіційні розпорядження губернатора) буде краще засвоюватися кубанцями[54]. У 1998 р. на Новому телебаченні Кубані (НТК), найбільшій місцевій телерадіокомпанії, регулярно виходила десятихвилинна передача балачкою: диктор на фоні відеоряду озвучував історичні анекдоти та цікаві розповіді, пов'язані з Кубанню[55].

12 вересня 2010 р. в етнотуристичному комплексі козачої станиці Атамань уперше з великим розмахом пройшов конкурс балачки та «День балачки»

Эта запись была опубликована 12.04.2015в 10:43. В рубриках: Міфи та історична реальність, Українська мова. Вы можете следить за ответами к этой записи через RSS 2.0. Комментарии пока закрыты, но Вы можете оставить трекбек со своего сайта.

Комментарии закрыты.