У центрі Харкова на Мироносицькій вулиці  стоїть будинок, зведений  будинок, зведений ще до Жовтневої революції. В одній з квартир на першому поверсі знаходиться меморіальний музей сім’ї Гризодубових. Його відвідують не тільки харків’яни, жителі України, а й мандрівники з Європи, Сполучених Штатів Америки, Азії.

-  Американці, - розповідають працівники музею, - просто – таки впадають в шок, коли знайомляться з нашими експонатами. Вони з трудом вірять, що уродженець з якоїсь там Пархомівки на ніколи не чутій ними Краснокутщині не тільки конкурував, а й багато в чому випереджав їхніх співвітчизників братів Райт у конструюванні й використанні перших у світі літаків.

Бувають зарубіжні гості і в самій периферійній Пархомівці. Кличуть їх сюди чутки про існування тут якось музею, який тутешні хвастуни називають місцевим „Ермітажем”. Переступивши поріг цього мистецького закладу, багато хто з них  від несподіванки й подиву на якийсь час втрачає дар мови. Тут  справді є чому позаздрити.

Перелік імен тільки найбільш відомих у світі діячів мистецтва викликає захоплення. Тут можна побачити роботи скульпторів С.Т.Коньонкова, Є.Вугетнича, Є.Ю.Хатті – Томм, художників І.І.Їжакевича, О.А.Кіпренського, В.І.Касіяна, Б.І.Пророкова, І.К.Айвазовського, К.П.Брюллова, І.І.Шишкіна, Мартіроса Сар’яна. Є тут і експонати книговидавництва, іконографії, прикладного та народного мистецтва.

Музей заснований у 1955 році. Доземного поклону і святої, незабутньої пам’яті заслуговує його ідейний натхненник і діловий організатор Афанасій Федорович Луньов. Народився він у січні 1919 року в селі Щегольок Курської губернії. Закінчивши середню школу, вчився на історичному факультеті Київського держуніверситету ім. Шевченка.

А тут – війна! Студент замість книги бере в руки автомат, стає воїном. І –

 

Много верст в походах пройдено

По земле и по воде.

 

Доля була прихильною. Солдат знову стає студентом. Тепер уже харківського університету ім. Горького (нині – ім.. Каразіна). Солдатське життя загартувало м’язи і волю, навчання збагатило знаннями, а молодість покликала на ризик. Луньов ризикнув і достроково екстерном здав випускні екзамени й виконав дипломну роботу.

І ось він уже вчителює в Пархомівський середній школі. Збирає художню колекцію. І раптом, ніби постріл, думка: „А навіщо вона мені одному?”. Так у 1955 році започаткувався в Пархомівні музей – приїжджий учитель передав до нього свою колекцію.

Раз нагріте добром серце вік не прохолоне. Став учитель плекати добро і в серцях своїх учнів. Разом їздили в Москву, Ленінград, у Прибалтику, в німецьку Дрезденську галерею. І звідусюди привозили експонати, поповнюючи музейну експозицію. Під музей з часом їм виділили двоповерховий будинок. І стала Пархомівка на заздрість за границі музейним селом.

А серця бувають різні. В супротив доброму вчительському і гарячим учнівським чиєсь холодне, зле і недобре серце двічі задумувало лиху справу, намірюючись викрасти картини. Лихо це, а одночасно й добро. Ті спроби лиходіїв засвідчують: у музеї знаходяться не сурогатні, а цінні експонати,  на яких хтось хоче нагріти злодійкуваті руки.

За велику виховну роботу А.Ф.Луньову присвоєно почесні звання „Відмінник народної освіти” та „Заслужений працівник культури України”. Жаль тільки, немає вже його. Навічно пішов від нас у 2004 році.

Славетна Пархомівка не тільки своїм музеєм, колишнім проживанням тут  сім’ї Гризодубових, а й усією своєю історією. Навіть футболом село не раз дивувало і Україну і Європу.

Нині у всьому світі в середовищі художників – професіоналів , критиків і дослідників малярського мистецтва точаться запеклі баталії навколо творчості живописця Каземіра Севериновича Малевича (1878 – 1935 ). Його фахівці вважають основоположником живопису, який у мистецтвознавстві дістав назву суперматизму (від лат. „супермус”, що значить „найвищий”).

Початок напрямку суперматизму був покладений Малевичем на початку ХХ століття його полотном „Чорний квадрат”. Картина і знавців, і звичайних глядачів кинула в шок: „Що може значити вставлений у раму чорний чотирикутник з червоною плямою на його просторі? ”.  Однак  картина заворожувала якоюсь незрозумілою притягальністю... Сам художник теоретично пояснював, що суть мистецтва, його глибина і потяг до нього лежать у самому собі і не завжди залежать від змісту.

Така концепція йшла абсолютна врозріз з теорією соціалістичного реалізму, який вважався єдино правильним творчим методом радянського мистецтва. Та останнім часом живопис Казимира Малевича все настійніше повертається у виставкові зали України і Росії. Опальний колись художник набуває все більшої слави і розуміння.

Жителі Краснокутщини, а найперше Пархомівки, можуть пишатися тим, що всесвітньовідомий  митець народився в цьому селі. Довгий час мистецькознавська наука про це мовчала. Винуватцем був сам художник. В своїй біографії він зазначав, що народився в Пархомівці, але не уточнював у якій. В дослідницькій літературі такою довго вважали ту, що знаходиться під Києвом. І тільки останнім часом дослідники все поставили на своє місце.

Вперше в документах Пархомівка згадується в 1688 році як хутір Охтирського козачо – слобідського полку. У краєзнавців є дві версії виникнення назви села. Одні вважають, що назву воно одержало від імені першого поселенця, інші наполягають, що від прізвища. В селі і тепер живуть люди з прізвищем Пархоменко. Колись це прізвище було набагато поширенішим.

Другий перепис, проведений на Слобожанщині в 1732 році (перший здійснено у 1708 році) засвідчив, що проживало тут 1782 жителі. Визначили Пархомівку як слободу, що належала до Котелевської сотні Охтирського слобідсько – козачого полку. Москва постаралась! Коли майже за століття до цього Охтирка засновувалась, то Котельва була найкрайнішим населеним пунктом на рубежі з Диким полем і входила до складу Гадяцького полку Гетьманщини. Переманивши котелевців до свого царства, Московія розширила територію і посилила оборону своїх південних рубежів від набігів кримських татарів.

У 1789 році цариця Катерина ІІ подарувала Пархомівку у власність генерал – поручику графу Подгорічані. На той час село вже було повністю покріпачене, але громаді ще належала солідна територія лісу. Підгорічані почав господарювання з того, що привласнив собі цей ліс.

У центрі слободи граф побудував двоповерховий палац. Нині в ньому розташований створений стараннями А.Ф.Луньова, історико – художній музей.

У графа було два сини. Старший дослужився до чину полковника і загинув у війні з Наполеоном у 1812 році. Молодший у дитячому віці впав з другого поверху палацу, згорбатів і помер бездітним. Ще раніше від нього померли батьки.

Маєток дістався якомусь далекому родичу графа -  Укотовичу. Незабаром дружина нового володаря маєтку з сімейним лікарем Марусевичем, прихопивши, що можна було, кудись виїхала. Укотович, аби нічого не дісталося зрадливій дружині, уклав відповідний документ. І тут розгортається тривала і заплутана драма, гідна пера романіста Олександра Дюма – батька.

Фіналом драми стало те, що частина  спадкоємства Укотовича потрапила до його далекого родича, офіцера Охтирського гусарського полку Луки Петровича Вучичевича, а частина до невірної дружини і її охмурювача лікаря Марусевича. Подружжя скориставшись коштами і кріпаками, які їм дісталися, заснувало хутір, якому дали незрозумілу польську назву Некрешево. Пархомівкі назву переінакшили в Декрешівку. Під  цією назвою населений пункт існує і тепер.

Скасування в 1861 році кріпацтва мало в Пархомівці, як і всюди в Росії, переломні наслідки. На авансцену економічного, а потім і політичного життя замість дворянства і феодалів стали активно виходити ділки – підприємці, торговельні й промислові капіталісти. На Пархомівку накинув оком сумський торговець і землевласник Іван Герасимович Харитоненко. Він купив тут колишній палац графа Подгорічані, напівкустарну цукроварню, побудував новий цукрозавод, став засівати великі площі земель цукровими буряками.

Як працювалося найманим працівникам на бурячних плантаціях Харитоненка, писав Ленін у книзі „Развитие капитализма в России” (книга повністю складає 3 – й том „Полного собрания сочинений”). В ній, правда, сама Пархомівка не згадується, описуються побутові умови життя сільських виробників цукрової сировини в сусідній Котельві. Хай навіть з погляду на ідейно – політичну загостреність публікації і дещо згущені фарби, найманцям на догляді цукрових плантацій справді жилося не солодко. Не солодше жилося і робітникам цукрозаводу.

Тому зрозумілими є активна участь селян і робітників Пархомівки в революційних подіях 1902 – 1907 років. Проти учасників виступів були задіяні не тільки місцева поліція, а й війська. Під арешт потрапили багато учасників непокори. Серед них і О.Л.Сасько.

Олексія Саська ще зовсім молодим у 1908 році засудили на довічне заслання в Сибір. У 1917 році після  Лютневої революції повернувся додому із зовсім втраченим здоров’ям. Брав участь у встановленні радянської влади в Пархомівський волості.

На жаль, цих його дій і старань ця влада не врахувала. В старості він не одержував пенсії. Про це в п’ятдесятих роках написали журналісти в газеті „Колективіст Краснокутщини”. Добре, що перший секретар Краснокутського райкому Компартії Д.Г.Винниченко виявився чуйним. Він використав усі свої можливості для подолання такої несправедливості.

Є в історії Пархомівки і такий незвичайний випадок. Уродженець села І.А.Квітчатий служив моряком на Балтфлоті. Став членом РСДРП, брав участь у Жовтневій революції. Все життя беріг знімок, на якому сфотографувався поряд з Леніним. Після революції входив до складу Пархомівського ревкому.

Коли почалася колективізація, не просто не сприйняв її, а став у різку опозицію. Не раз арештовувався. У в’язниці сідав за стіл і писав листа М.І.Калініну. Його випускали. У цьому дивним є те, що за наказом Сталіна під прес репресії потрапила дружина Калініна Катерина Іванівна, в дівоцтві Ломберг, естонка. І чоловік – Всесоюзний староста – не міг нічим їй допомогти.

То як же наважувався ставати на захист Квітчатого? Очевидно розраховував на свою посаду – не стануть же місцеві власті писати щось Сталіну, а глава країни Калінін – все – таки не фунт ізюму.

Та випускаючи арештованого, законоохоронці не заспокоювались, допитувались: „Чому не вступаєш до колгоспу?”. „Бо Ленін був проти колгоспів”, - лунала відповідь. І вона відповідала істині. Ось що говорив на цю тему сам Володимир Ілліч у грудні 1920 року на УІІ Всеросійському з’їзді рад: „Я знаю, що колгоспи ще настільки не налагоджені, в такому плачевному стані, що вони виправдовують назву богаділень”. (Ленин. ПСС, т.42, ст. 180). Замість колективізації він про пропонував кооперування.

Весною 1919 року в повітовому місті Богодухові відбувався набір до Червоного козацтва. Червоними козаками тоді стало багато пархомівців.  Це, зокрема, П.І.Сасько, М.Д.Охтирченко, І.А.Масенко, М.В.Качайло, Ю.Ф.Карабут. Останній за бойову доблесть і відвагу був нагороджений орденом Червоного Прапора.

Саме Червоне козацтво, яким командував Віталій Примаков,  і кінний корпус П.К.Миронова, незабаром розгорнутий у другу кінну армію, а не перша кінна армія С.М.Будьонного, як стверджувала радянська історіографія, прорвав під Москвою денікінський фронт. Після цього денікінська армія почала швидко відкочуватись на південь.

Пархомівку денікінці покинули 19 грудня, в село зайшла 45 – а дивізія Червоних військ. Відразу був створений ревком, який у квітні 1920 року передав владні повноваження обраній волосній раді.

Та не відразу встановився спокій у селі. Пархомівку ще кілька років шарпали різні політичні й бандитські загони. Найбільше їх приваблював цукор місцевого заводу, який давав можливість фінансово і матеріально підтримувати їхню діяльність.

На стику 20 – х і 30 – х років ХХ століття Пархомівка пережила ті ж тривоги, біди і незлагоди, що й інші села району – насильницьку колективізацію, голодомор.

В роки Великої Вітчизняної війни Пархомівка дала для фронту без малого 1000 воїнів. Майже третина з них не повернулася в рідні сім’ї, двоє стали Героями Радянського Союзу.

У період тимчасової гітлерівської окупації жителі Пархомівки виявили непокору і багато з них постраждало. Першою жертвою став учень – семикласник В.Муковоз.  Вдень  він вивів з оточення підрозділ Червоної армії, а коли ввечері повертався, його застрелив німецький патруль. Велику групу жителів окупанти розстріляли або повісили за підпільну і партизанську діяльність чи за підозрою в такій. В їх числі С.В.Муковоза, І.П. Муковоза, Д.П.Охтирченка, Ф.Г.Качайла. Подружжя Веприцьких постраждало тому, що дружина Бася Семенівна була єврейкою.

Пам’ятним для села залишився вчинок комсомольця Михайла Друзя. В ніч на 1 Травня 1943 року він на заводській трубі висотою 75 метрів вивісив червоний прапор і той висів там до 11 серпня, коли в село ввійшла Радянська армія.

До війни в Пархомівні був елітно – насіннєвий радгосп і п’ять колгоспів: „Червоний орач”, ім.. Калініна, ім.. 10 – річчя КНС (комітету незаможних селян), ім. Дзержинського та ім. Володимира Ілліча. На початку 1951 року відбулося укрупнення. Укрупнені колгоспи отримали назву „Більшовик” та „Зоря комунізму”. Згодом ще укрупнення – і залишився тільки один – „Зоря комунізму”, а також радгосп. Зараз діють колективні, індивідуальні й приватні господарства різних форм власності. Дуже загальмував свою ходу Пархомівський цукрозавод. Не дай, Боже, зупиниться, то захиріє все життя в селі.

М.Кукса

Эта запись была опубликована 21.06.2014в 09:46. В рубриках: 1651-1917, Історичні пам’ятки Краснокутчини, Видатні земляки, Хронологія нашого краю. Вы можете следить за ответами к этой записи через RSS 2.0. Отзывы и пинг пока закрыты.

Коментарі Вимкнено до НА ЗАЗДРІСТЬ АМЕРИКАМ І ЄВРОПАМ (нарис про Пархомівку)

Комментарии закрыты.