Старі фотознімки якось по-особливому бентежать душу. Лише візьми їх у руки – і поринеш у вир спогадів. Точніше, згадує колишня партизанка Катерина Герасимівна Войцехович (Приходько), а я слухаю. У її розповіді є все: і бойові дороги ковпаківських загонів, і вірність, і ненависть, і зрада... А ще – велике кохання, що на старості літ перенесло її зі столичного Києва до провінційного Краснокутська. Тепер їй одній доживати віку коло могили чоловіка – відомого ковпаківського командира Василя Олександровича Войцеховича – Героя Радянського Союзу, який на одній зі столичних урочистостей приймав парад партизанських полків на Хрещатику. Тепер його ім’я викарбуване на меморіалі...

– Чоловік мій – місцевий, краснокутський,– говорить Катерина Герасимівна. – Перед смертю сказав мені: «Коли зі мною щось трапиться, поховай мене у рідному Краснокутську». Я ж у Києві його поховала. А він мені тут же й приснився: «Катю, – каже, – ти ж добра, чому ти не вчинила так, як я просив...» Ніч сниться, другу. А третьої я не доспала: пішла за дозволом на перепоховання... А то якось я в батюшки взяла брошуру «Життя після смерті». Там написано, що душа ще рік митарствує на землі, поки не знайде пристанища. Так ото й мій Василь. Просинаюся якось, а в мене на ковдрі щось сидить. Не бачу, а відчуваю. «Піднімайся, – прошу, – мені потрібно вставати». Воно встало, пішло босими ногами по підлозі до дверей – та й по тому. Це дух Василя Олександровича митарствує.

Катерина

– Катерино Герасимівно, ваш чоловік з наших місць, а ви звідкіля родом?

– Народилася я в селі Черепове Путивльського району, що на Сумщині. Звичайне життя сільської дівчини, якій мріялися широкі життєві дороги. Привели вони мене до Києва, вже коли йшла війна. Паспорта у мене не було, на завод не брали. Закінчила я курси санітарок та й вирішила повертатися додому. Війна, горе... Якось зустрівся мені один танкіст. «Катюшо, – просить, – їдь до моєї мами в Казахстан, вона тебе прийме, як рідну». Якби не сказав, що одружиться зі мною, то, може, і поїхала б. Мені було шістнадцять, і своїм жениханням мене той танкіст налякав. Ми розпрощалися, і більше я про нього нічого не чула.

– А в партизани як потрапили, вам же й сімнадцяти не було?

– Повернулася я в Путивль, пішла ставати на комсомольський облік. Заходжу, аж там сидить якийсь дід – з борідкою, без зубів. То був Ковпак. Він ще з громадянської знав мого дядька й батька. Отож, він порадив мені ні на який облік не ставати. А що, мовляв, далі робити, я й сама знаю.

Ми переховували поранених, переправляли їх до лісу. Та якось з Києва приїхав колишній односелець, влаштувався в поліцію. Він і вистежив мене. Знаєте, у селі таємниць не буває. От і почав він радитися зі своїм родичем, як переправити мене до комендатури. А той, інший, каже: «Давай я її шльопну, щоб не турбувати коменданта». То була давня історія. Колись мій батько, найсильніший у селі чоловік, порятував батька того поліцая від бандитів. Син, поліцай, пам’ятав про це. Вивів мене за церкву й наказує: «Біжи!». Я й побігла до партизанів.

А мати думала, що я мертва, пішла в районний центр поминати мене й брата, про якого теж ходили чутки, що він загинув. Батюшка пізнав її, бо колись правив службу у нашому селі, запитує матір: «Маріє, а ти бачила своїх дітей мертвими? Якщо ні, то я молитимуся за їхнє здравіє». Його молитвами я живу й сьогодні.

Катерина Герасимівна воювала у розвідці, санітаркою. Має кілька бойових орденів, медаль «За відвагу». Останню отримала, коли з’єдналися з регулярними частинами. А там хлопці безвусі, необстріляні. Їх таких тисячі полягло. Генерал просить, допоможіть, мовляв, відбити в німців гармату, бо поляжуть усі. За успішне виконання завдання генерал тут же вручив партизанам медалі – Катерині теж. Щоправда, вона жаліється, що кілька років тому вона змушена була продати цю медаль та ще кілька нагород чоловіка, щоб полагодити дах. Сьогодні пенсія у неї більша. Але ж без города важко виживати, навіть зважаючи на те, що місцева влада допомагає.

Василь

Свого чоловіка Катерина Герасимівна називає лише по імені та по батькові. І не лише тому, що він був за неї старший. Просто Василь Олександрович був людиною, котра викликала у багатьох повагу. Кадровий військовий, інтелігент...

– От я читаю в деяких книжках, що Василь Олександрович був у полоні, – стає на захист чоловіка Катерина Герасимівна. – А це неправда. Все ось як було. Служив Василь Олександрович на кордоні, у Білостоці. Було вже видно метушню з того боку кордону, військові приготування. Командир наказував не піддаватися паніці. Ну, а наступного дня – війна. Німці накрили батарею снарядами. Василя Олександровича поранило. Він лежав геть залитий кров’ю вбитого поруч коня і своєю. Німці подумали, що він мертвий. А місцеві білоруси, ховаючи вбитих звернули увагу, що він ще дихає, почали лікувати. У лісовій хатині таких оточенців назбиралося чоловік з двісті. Вже збиралися йти за лінію фронту, як німці оточили хатину. Коли їх вели лісом, то Василь та ще кілька бійців утекли. То який же це полон – двадцять хвилин? Потім мій чоловік опинився в Ковпака. Коли зустрівся з Ковпаком, то запитав: «Дід нормальний?» «Нормальний», – відповіли ковпаківці.

– Зараз про Сидора Артемовича пишуть багато різного. А яким він був насправді?

– Дід як дід, але мав одну ваду: не дуже охоче представляв до нагородження орденами та зірками Героя, хоча у самого було дві Зірки. Мабуть, то була стареча ревність. Перед карпатським рейдом до нас у загін приїздили секретарі ЦК КПУ Коротченко і Строкач. Вони говорили, що якби Ковпак тоді й 200 партизанів представив до звання Героя, то всі б отримали.

– Але ж Василь Олександрович Герой Радянського Союзу?

– Так, але це сталося пізніше. Після війни «дід» якось сказав моєму чоловікові: ти, мовляв, Василю, везучий. «А я, думаю, Сидоре Артемовичу, що маю щось інше»,– відповів Василь Олександрович. Не думайте, що я так кажу, що він мій чоловік. Але відколи він став заступником начальника штабу оперативної частини, ми не знали поразок. Раніше як воювали – вперед і галопом, а Войцехович почав розробляти операції за всіма правилами.

Жаль лише, що у відомій кіноепопеї про Ковпака, де головну роль грає Степанков, таких, як мій чоловік, відсунуто десь на епізодичні ролі.

А це саме Войцеховичу спало на думку виходити з оточення з-під Карпат невеличкими групами. Вийшли усі. З Василем Олександровичем було багато бійців, а при Ковпакові був лише їздовий.

– Я читав одну з книг Войцеховича, більшість подвигів він приписує не собі.

– Це й зрозуміло. У різних інстанціях йому радили бути скромнішим. От, наприклад, відомий з книжок епізод: у західних областях України до нас ставилися насторожено. Німці говорили, що ми грабіжники
(скоріше за все, зіграли тут роль і злочинства НКВС перед війною. – Авт.). Так от, уздрівши на вулиці каченя, Войцехович передав його господині, чим викликав довіру. А в книзі написав, що це зробив командир взводу. І таких випадків багато.

– А після війни ваш чоловік, Герой, мабуть обіймав солідні посади, «купався» в сонці слави?

– Всякого бувало. Працював Василь Олександрович начальником територіального управління з насадження лісових смуг. Був членом колегії міністерства. Тоді часи були які? Скрізь панувала «лисенківщина». А Василь Олександрович виступав проти того, щоб садити дуб в Саратовських степах, Казахстані, підтримував свого брата, який ще в ті часи придумав безвідвальний плуг для обробітку казахських степів. Його, напевно, вигнали б з роботи, якби друзі не дійшли до Сталіна. Той, дізнавшись про Войцеховича, пообіцяв присвоїти звання Героя Соцпраці. А за кілька місяців, у березні, Сталін помер.

Про комісара Руднєва та інших

У розмові з Катериною Герасимівною аж ніяк не обійдеш такої постаті, як комісар Руднєв. Він був кадровим військовим, закінчив академію, потім був репресований. Кажуть, що завдяки таким кадровикам як Руднєв та Войцехович, ковпаківці перемагали озброєних до зубів німців. Адже хіба міг Сидір Артемович з його чотирирічною освітою чи начштабу Базима, котрий був людиною цивільною, розробляти успішні операції?

Одна з версій (зовсім несподівана) загибелі Руднєва з’явилася років десять тому. Вона така: Руднєва застрелила радистка Аня, яка була агентом НКВС, тому, що той домовлявся про мирне співіснування з УПА. Інакше, мовляв, ковпаківці не дійшли б до Карпат. Катерина Герасимівна погоджується, що були випадки, що домовлялися з націоналістами, було, що й воювали. Версію загибелі від рук своїх зовсім відкидає. Мовляв, винний її однополчанин – партизан Брайко, що з’явилася така версія. Говорить, що «діди» з підозрою ставилися до тих, хто з’являвся у загін добре одягнений і взутий. Чи не з поліції прийшов, чи не шпигун? Так сталося і з Брайком, якому один з командирів не довіряв.

– Я дзвонила Брайкові: Петре, що ти наробив, що написав таке, – згадує Катерина Герасимівна. – А він мені: «Катерино, ти ж знаєш сама, що так було». То я після цього з ним перестала листуватися.

А причина в іншому. Під час бою німці накрили партизанів мінами. Руднєва поранило в груди і руку. З ним у воронці був і один наш парторг, міг перев’язати, витягти з бою, але покинув комісара напризволяще. По війні він зізнався, як усе було. «А що я міг зробити?» – розвів руками. «А хіба ти не міг винести його, здоровий сорокарічний чоловік, сімнадцятирічна Катерина виносила ж», – сказав у серцях Василь Олександрович.

По війні ми шукали могилу Руднєва. Коли знайшли, то розкопали. Ті ж вуса, чуб... Німці під час війни спочатку викопали труп комісара. Місцеві жителі стверджують, що у нього тоді був закривавлений рукав і груди. Потім вороги закопали тіло...

(Як би там не було, і сьогодні ці дві версії живі. Адже немає жодної людини, яка бачила б, як саме загинув Руднєв. – Авт.).

Війна війною,
а кохання коханням

Під час війни люди не лише воювали, а й закохувалися. Катерину Приходько любили в загоні. Вона не сиділа без роботи, навіть повернувшись з бою чи розвідки. Закохався в неї й Войцехович. На старих знімках Катерина – красуня.

«Заради такої я б і дружину полишив, – сказав, побачивши її, начальник розвідки Вершигора.– А дай я тебе поцілую...»

А вона так відштовхнула його, що той ледве не впав.

– Катерино Герасимівно, а як ви покохались з Василем Олександровичем?

– Якось мій командир роти Іван Бережний пожартував: «Катю, знаєш, хто тебе найбільше любить?» А я злюся: яка може бути любов, коли війна. А він: «Тебе найбільше кохає Войцехович». Отак від чужих людей я дізналася про кохання мого Василя.

А потім мене поранило. Йшов бій. Мій командир – Саша Лєнкін – попросив бути поряд з бронебійником, щоб у разі чого допомогти, або покликати на допомогу. Аж тут ворожі літаки. Порятувала мене від смерті санітарна сумка. А осколки від бомб були отруєні, бо всі поранені померли від зараження крові. Уціліли я та мій брат. Лікар потім казав, що то гени у нас такі.

– А як ваш чоловік запропонував вам руку й серце?

– Після одужання я пішла в диверсійну школу, що розміщувалася в Києві, аби мене направили до Чехословаччини з десантом. Мене вже готували до відправлення, аж тут до школи навідалися товариші мого чоловіка: мовляв, наречена нашого начштабу тут? Так ми й побралися. Це мене порятувало, бо десант німці розстріляли у повітрі.

Чоловік мене дуже любив, матір мою називав мамусею. Коли вона захворіла, то він біля неї ходив, турбувався. Всі в лікарні не вірили, що то не його матір, а теща.

А потім у мене трапилося зараження крові. Осколок залишався в стегні. Мій чоловік не відходив від мене. Казав: якщо з Катюшею щось трапиться, то він не переживе. Мама моя тоді говорить: «Василю, я двох синів на війні втратила, а ти таке говориш».

А я три дні знаходилася в комі. Бачила своє тіло, довгий коридор. Один ангел стояв у мене в головах, інший – у ногах. Я їх просила, щоб не накривали мене рожевим покривалом, а синім. Коли я прийшла до тями, то мене запитали: «Що означали мої слова: рожевим не накривайте, а накривайте синім...»

– Отже, ви пожили довго й щасливо?

– Так. Але дітей, на жаль, не мали через хворобу чоловіка. Тепер от сумую за Василем Олександровичем...

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Эта запись была опубликована 20.06.2014в 12:20. В рубриках: Видатні земляки, Творчість земляків. Вы можете следить за ответами к этой записи через RSS 2.0. Комментарии пока закрыты, но Вы можете оставить трекбек со своего сайта.

Комментарии закрыты.