Людмила Рибченко. Персональний облік людських військових втрат Червоної армії у війні з нацистською Німеччиною

Персональний облік людських військових втрат Червоної армії у війні з нацистською Німеччиною1

 

Вивчаючи проблему людських військових втрат СРСР, неможливо не торкнутися питання порядку зарахування загиблими, померлими або зниклими безвісти воїнів Робітничо-Селянської Червоної армії. З’ясування методики й практики цього процесу, його логіки, постановки у військах дають можливість наблизитися до розуміння того, чому впродовж майже 70 років після закінчення війни неможливо встановити не лише персональний, а й кількісний склад людських військових втрат, яких зазнав Радянський Союз.

Проблема обліку людських втрат є однією з першочергових для армій, що ведуть бойові дії. Вона охоплює декілька аспектів: економічний (забезпечення, обмундирування, пенсії); військовий (озброєння, комплектування); інформаційний (повідомлення населення про долю їхніх рідних). Для забезпечення різносторонньої діяльності війська проводяться кількісний і персональний обліки загиблих. Останній є надзвичайно важливим, оскільки пов’язаний зі складними морально-психологічними аспектами – переживаннями близьких та рідних воїнів, які загинули.

Персональний облік загиблих слід поділити на первинний (фронтовий) (проводиться в польових умовах шляхом складання списків полеглих воїнів) і вторинний (регіональний) (проводиться через інформування населення персональними довідками – сповіщеннями про загибель). Сповіщення про загибель воїна, яке в народі отримало назву «похоронка», ставало для родин не лише гірким свідченням трагічної долі рідної людини, а й підставою для призначення пенсій, надання пільг. Під час воєнного конфлікту ця допомога незрідка ставала єдиним джерелом для виживання дітей-сиріт, удів, літніх батьків тощо. Однак регіональний облік міг бути успішним лише за умов належного ведення первинної реєстрації загиблих у війську.

За роки Другої світової війни процедура обліку полеглих воїнів Червоної армії неодноразово змінювалася. Обрахунок тривав упродовж майже всього повоєнного десятиліття. Відповідно до нормативних регулюючих документів, переходу цих повноважень у відання різних військових структур, інтенсивності та практичних результатів, можна виокремити п’ять етапів обліку загиблих.

Перший етап (15 березня 1941 р. – 5 лютого 1942 р.) – за результатами війни з Фінляндією прийняття нормативного документу про порядок зарахування безповоротних втрат у війську під час воєнних дій. Переведення у перші місяці війни з нацистською Німеччиною центрального обліку загиблих від компетенції Генерального штабу РСЧА (далі – Генштаб) до Головного управління формування та укомплектування військ Червоної армії (далі – Головуправформ, ГКФЧА) Народного комісаріату оборони; перший поділ (з вересня 1941 р.) спільного обліку загиблих відповідно до приналежності військовослужбовця до офіцерського або рядового й сержантського складу; пріоритет у веденні кількісного обліку над персональним.

Другий етап (5 лютого 1942 р. – 12 червня 1943 р.) – численні втрати військ, пов’язані з важкими оборонними боями та низкою невдалих наступальних операцій, забезпечення майже 50% офіційного обліку фактичних втрат. В межах цього етапу мали місце: діяльність Центрального бюро з персонального обліку втрат особового складу діючої армії (далі – Центральне бюро) – центральної військової установи, орієнтованої на збереження персоналій загиблих; спільне зарахування офіцерів і рядових; коригування нормативів з обліку загиблих відповідно до реалій війни; проведення низки успішних заходів щодо подолання облікової кризи першого етапу війни; постановка питання обліку загиблих на більш важливе місце у фронтовій та тиловій роботі військових органів.

Третій етап ( 16 червня 1943 р. – 23 листопада 1944 р.) – численні втрати військ під час проведення вирішальних битв і наступальних операцій Червоної армії, зниження темпів та якості зарахування загиблих. У цей період відбулися: зміна військово-адміністративних центрів; ліквідація Центрального бюро; поділ обліку загиблих офіцерів, рядових і сержантів між ГУК НКО та Управлінням із персонального обліку втрат рядового й сержантського складу діючої армії та пенсійного забезпечення їхніх родин, підпорядкованого начальнику Тилу Червоної армії; проведення персонального обліку загиблих у контексті призначення пенсій за втратою годувальника; відсутність вагомих важелів впливу на стан обліку у війську; вихід другого основного нормативного документа – «Настанови з обліку особового складу Червоної Армії у воєнний час».

Четвертий етап (грудень 1944 р. – грудень 1945 р.) – завершальний етап війни, значні втрати радянських військ, високий ступінь обліку загиблих. Упродовж цього часу відбулося: перепідпорядкування центру обліку рядових і сержантів Головуправформу НКО та перейменування його в Управління з обліку загиблого й зниклого безвісти рядового та сержантського складу й пенсійного забезпечення їхніх родин (далі – Управління); успішна реалізація у війську згаданої настанови, введення системи дублювання персональних відомостей про втрати на рівні військових штабів; проведення Управлінням та ГУК НКО заходів щодо ліквідації заборгованостей із зарахування полеглих рядових та офіцерів у попередній період війни. Забезпечення найвищої за весь період війни якості поточного зарахування.

П’ятий етап (1946 р. – середина 1950-х рр.) – проведення обліку безповоротних втрат військкоматами та центральними обліковими органами на підставі масиву уточнюючих документів. Він охоплював: перепідпорядкування центру обліку рядових і сержантів Генштабу Сухопутних військ та зміну назви на Управління з обліку загиблого та зниклого безвісти рядового й сержантського складу; формування у складі ГУК НКО Управління з персонального обліку втрат офіцерського складу; взяття Управлінням на облік 45 % загальної кількості загиблих упродовж війни; завершення організованого зарахування безповоротних втрат.

Перші накази з обліку втрат з’явилися в Червоній армії після закінчення громадянської війни. У 1938–1939 рр., у зв’язку з участю СРСР у низці локальних збройних конфліктів, Наркомат оборони розробив положення «Про персональний облік втрат особового складу Червоної Армії у воєнний час». Документ став основою для «Положення про персональний облік втрат і поховання загиблого особового складу Червоної Армії у воєнний час», введеного в дію наказом народного комісара оборони СРСР Маршала Радянського Союзу С.К. Тимошенка ( № 138 від 15 березня 1941 р.) – за три місяці до нападу Німеччини на Радянський Союз (далі – Положення про втрати 1941 р.)2.

Згідно з новими правилами запроваджувалися два види зарахування загиблих: статистичний і персональний. Перший – кількісний, оперативний облік за даними, виявленими після бою, коли військова частина повідомляла цифри загиблих, зниклих безвісти, поранених, померлих від ран та з інших причин (саме на ньому, як правило, базуються всі відомі праці з визначення кількості загиблих у війні радянських воїнів). Другий – персональний облік, який проводився на кожного загиблого: від солдата до офіцера. Він здійснювався по армійській вертикалі, через військкомати дані обліку поступали безпосередньо до родин полеглих. Усі документи й листування стосовно втрат мали гриф «таємно» або «цілком таємно», крім сповіщень про загибель, які надсилалися поштою.

Первинний (фронтовий) персональний облік загиблих відбувався шляхом складання донесень з іменними списками втрат. Від взводів, рот і батальйонів звіти щодня надавалися штабам полків, котрі раз на три дні зведені списки від підпорядкованих їм частин і власного штабу передавали до штабу дивізії (бригади). Там дані від усіх підпорядкованих частин, штабу та зі знайдених у зоні воєнних дій солдатських медальйонів тричі на місяць (1, 10, 20 числа) надсилали до Генштабу. Штаби армій і фронтів звітували, згідно з правилами, встановленими для штабу дивізії, про загиблих свого штабу, управління, а також підпорядкованих військ.

Крім військових частин, первинний персональний облік втрат проводили й військові лікувальні установи. Раз на п’ять днів списки померлих від ран надавалися дивізійними госпіталями до штабу дивізії, корпусними – до штабу корпусу, армійськими – до штабу армії, фронтовими – до штабу фронту, тиловими лікувальними установами – до санітарного відділу округу, який надсилав списки померлих від ран до Генштабу.

На верхівці військової облікової ієрархії містилося Управління з комплектування військ Червоної армії Генштабу РСЧА (далі – Управління з комплектування), в одному з підрозділів якого з часів радянсько-фінляндської війни діяло спеціальне відділення. Дев’ять його працівників проводили облік безповоротних бойових втрат рядового, сержантського складу та офіцерів. До їхніх обов’язків належало:

1)    вести персональний облік втрат Червоної армії за окремими з’єднаннями та об’єднаннями (дивізія, бригада, корпус, армія, фронт) та довідкову картотеку втрат особового складу під час бойових дій;
2)    складати алфавітні списки втрат особового складу Червоної армії (вбиті, померлі від ран та хвороб, зниклі безвісти) та надавати довідки за запитами рідних й установ про загиблих на фронті;
3)    надавати центральним управлінням НКО, відповідальним за комплектування та персональний облік, дані про втрати начальницького складу. Зокрема, відомості надавали до Головного управління кадрів (далі – ГУК НКО), де загиблих офіцерів виключали зі складу кадрової армії за спеціальними наказами.

Одночасно з формуванням чіткої армійської ієрархії з обліку загиблих Положенням про втрати 1941 р. затверджувалися також типові форми облікових документів. Військові частини та з’єднання мали складати іменні списки про безповоротні втрати командного та рядового складу, куди заносили персональні дані загиблого: прізвище, ім’я, по батькові, військове звання (від офіцера до рядового), посада та спеціальність, місце й рік народження, назва військкомату й області, звідки був призваний, час і причина вибуття, місце поховання, прізвище, ім’я, по батькові дружини або батьків. У списках повідомляли відомості про вбитих, померлих від ран, зниклих безвісти та полонених. Про загибель вищого командування – від командира полку й вище – повідомляли телеграфом до Генштабу в позачерговому порядку. В іменних списках лікувальних установ на осіб начальницького та рядового складу, померлих від ран у період бойових дій, крім біографічних даних померлого, дати смерті та місця поховання, адреси рідних, містилася інформація про причини, термін та результати лікування. На поранених і хворих бійців та молодших командирів, які вибули на лікування, до списків мали також подавати характеристики їхньої поведінки в бою.

Разом із фронтовим обліком кожна військова частина мала також інформувати про загиблих воїнів у регіони – виписувати й відправляти родинам персональні сповіщення про загибель. На рядовий і сержантський склад – на адресу військкомату призову полеглого; на кадровий офіцерський склад і молодший начальницький склад надстрокової служби – безпосередньо на адресу родини. Була затверджена єдина форма сповіщень про загибель.

Установлювався порядок обліку зниклих безвісти. Такими вважалися воїни, які не з’явилися на щоденну перевірку особового складу, їхнє місцезнаходження було невідоме, а мертві тіла не знайдені. Упродовж 15 діб зниклих зараховували до тих, хто вибув тимчасово (за цей час командири були зобов’язані вжити всіх заходів для з’ясування їхньої долі), а потім, у разі відсутності інформації, заносили до списків безповоротних втрат із формулюванням «зник безвісти». Через 45 діб інформацію про зникнення сповіщали рідним.

Таким чином, на початку війни Радянського Союзу з нацистською Німеччиною функціонував нормативний документ, що регламентував порядок проведення обліку безповоротних людських військових втрат у воєнний час і затверджував форми облікових документів. Його дія поширювалася на Сухопутні війська Червоної армії, Військово-Морський флот (далі – ВМФ), Військово-Повітряні сили (далі – ВПС), прикордонні та внутрішні війська НКВС.

Водночас окремі норми документа, розробленого на випадок війни, унеможливлювали належний облік полеглих навіть у мирний час, оскільки не узгоджувалися з існуючими в армії правилами. Зокрема, з порядком обліку наявного особового складу військових частин і з’єднань, який проводився відповідно до наказу НКО № 28 від 13 січня 1940 р. Згідно з ним у штабних документах не передбачалося фіксування даних про наявність у військовослужбовців рідних та їхні адреси. У донесеннях про загиблих слід було заповнювати графу з персональними даними та місцем проживання рідних, яким надсилалася похоронка3.

Також у Положенні про втрати 1941 р. не прописувалися правила обліку загиблих офіцерів відповідними наказами ГУК НКО, як того вимагав порядок ведення обліку кадрового складу армії. Працівники Управління з комплектування змушені були постійно додатково складати списки полеглих офіцерів і відсилати їх до ГУК НКО для офіційного виключення з кадрового складу. Це спричинило значну плутанину із зарахуванням офіцерів і призвело в перші місяці війни до поділу спільного обліку людських військових втрат Червоної армії на окремий облік загиблих офіцерів та воїнів рядового й сержантського складу. 25 серпня 1941 р. з’явилася директива, за якою офіцери виключалися зі списків кадрової армії лише наказами ГУК НКО, Управління кадрів ВПС і Головного санітарного управління4. Відповідно до цих установ й повинні були надалі направлятися донесення про їхню загибель на фронті.

Початок повномасштабних бойових дій з Вермахтом засвідчив неефективність прописаного в Положенні про втрати 1941 р. механізму обліку зниклих безвісти, оскільки за встановлений 15-денний термін пошуку воїна до занесення його у списки втрат ситуація у військовій частині могла докорінно змінитися. Тому вже в серпні 1941 р. зниклих безвісти наказано було зараховувати до списків втрат через п’ять днів з часу зникнення, а у графі «де похований» робити відмітки про район та обставини події5. Крім того, на початок війни військові частини не були забезпечені повною мірою текстами Положення про втрати 1941 р. та бланками звітних документів, у тому числі сповіщеннями про загибель. Документ був виданий обмеженим накладом і розісланий у війська тільки в останні дні березня 1941 р.6. Лише ті частини, які в перші тижні війни не перебували в епіцентрі бойових дій, могли ретельно повідомляти про свої втрати. Наприклад, у донесенні 231-го артилерійського полку 15-го стрілецького корпусу 5-ї армії Південно-Західного фронту від 20 липня 1941 р. зазначалося, що червоноармієць Стасюк Денис Мартинович, 1909 р. н., уродженець с. Селище Волинської області, загинув у ніч проти 29 червня 1941 р. – заснув на гарматі під час прямування полку на позиції, впав і був передавлений колесами. Похований на Поварському артполігоні Волинської області7. Пізніше такої детальної інформації у звітних документах вже не траплятиметься, як не буде й самих донесень.

Катастрофічний для Червоної армії початок війни з Німеччиною позначився насамперед на кількості людських військових втрат. Найбільше їх спричинили так звані «котли», до яких потрапляли війська. До кінця 1941 р. кадровий склад Червоної армії був майже повністю знищений. У той час, коли на фронтах масово гинули воїни, центральний військово-адміністративний орган їхнього обліку лише починав формуватися. Через місяць від початку війни (29 липня 1941 р.) замість Управління з комплектування було створено Головне управління формування та комплектування військ Червоної армії (далі – Головуправформ, ГУФКЧА). Від серпня 1941 р. до осені 1943 р. його очолював армійський комісар 1 рангу (з 1942 р. – генерал-полковник) Ю.О. Щаденко. Заступив його на цій посаді генерал-полковник І.В. Смородинов. Суттєвою відмінністю переформування було те, що підпорядковувався Головуправформ не Генштабу РСЧА, а НКО, що зменшувало його вплив у війську. В Оперативному управлінні Генштабу лишався тільки організаційно-обліковий відділ, який займався обліком військ, їхньою кількістю та дислокацією.

До обов’язків Головуправформу належали розробка заходів із розвитку Червоної армії та формування нових військових частин; укомплектування військ молодшим начальницьким і рядовим складом, кіньми; керівництво запасними частинами й організація відправки поповнення на фронт8. Також його компетенції з липня 1941 р. стосувалося питання обліку загиблих. Було створено відділ з обліку персональних втрат на фронтах, до завдань якого входили: загальний персональний облік втрат Збройних Сил СРСР (з вересня 1941 р. – лише рядового та сержантського складу), створення алфавітної картотеки. 19 листопада 1941 р. відділ був підпорядкований новосформованому підрозділу ГУФКЧА – Управлінню з мобілізації та комплектування армії (далі – Управління з мобілізації). У наказі з цього приводу йшлося про те, що перепідпорядкування відбувається «з метою покращення організаційної роботи з обліку персональних втрат на фронтах та найбільшого узгодження її із загальною роботою щодо мобілізації та укомплектування армії»9.

Тож лише через п’ять місяців від початку активних бойових дій на території СРСР у військово-бюрократичній системі Збройних Сил СРСР було знайдено місце для проведення загального персонального обліку загиблих на фронті. Він став складником загальної облікової роботи й спрямовувався не на максимально повне збереження даних про всіх загиблих, а на з’ясування кількісних показників, необхідних на визначення потреб у формуванні нових бойових частин.

Одразу після формування ГУФКЧА його начальник видав наказ про взяття на облік у термін з 16 серпня до 5 вересня 1941 р. усього загиблого особового складу військ та інформування про це родин полеглих. Ю.О. Щаденко нарікав, що «облік кількості та бойового складу, втрат особового складу, полонених і трофеїв у діючих арміях і штабах військових округів ведеться вкрай незадовільно. Надані штабами фронтів донесення про чисельний та бойовий склад на 10 липня 1941 р. виявилися абсолютно непридатними. Донесення штабів фронтів на 20 липня суттєвого покращення не принесли. Штаб Південно-Західного фронту надав донесення лише про третину військ фронту, причому в донесенні не було даних навіть по Київському укріпленому району, що перебував поблизу штабу фронту. У донесеннях Західного фронту такі з’єднання, як 45 ск, 110 сд, 53 сд, 57 тд, представлені одночасно у двох арміях. Штаб Київського військового округу не надав донесення стосовно чисельності особового складу округу на 1 липня. Штаб Західного військового округу подав донесення із запізненням на п’ять днів і не про всі частини, причому це донесення було представлено лише після відрядження до штабу округу посланця з Генштабу…»10. Попри спроби в окремих військових частинах налагодити належний облік втрат, у більшості з них постановка цієї роботи залишалася без змін. Уже у квітні 1942 р. начальник Головуправформу знову зазначав, що зарахування втрат «ведеться незадовільно, за дев’ять місяців війни на обліку перебуває не більше однієї третьої дійсної кількості загиблих»11.

У важких умовах відступу, оборонних боїв, оточень командири не мали часу й можливості проводити належний облік особового складу. Через загибель штабів, дезорганізацію командування списки загиблих або не складалися зовсім, або не доходили до Центру. Частина матеріалів пропадала під час форсування річок, у вогні згарищ або просто від обстрілу. Крім того, документи про загиблих мали гриф «таємно», а тому в критичних ситуаціях їх знищували в першу чергу.

У 2009 р. до Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років із Чернігівського обласного історичного музею ім. В.В. Тарновського був переданий для реставрації знайдений на місяцях оборонних боїв за Чернігів металевий сейф. Знахідка пролежала у воді 68 років, документи в ній перетворилися майже на суцільну паперову масу, але близько 150 аркушів реставраторам музею вдалося врятувати. Серед документів виявилися списки зниклих безвісти, загиблих і військовополонених воїнів 195-ї сд 5-ї армії Південно-Західного фронту. Восени 1941 р. на території Чернігівщини дивізія потрапила в оточення. З початку війни її командування встигло відправити до Генштабу лише два іменних списки безповоротних втрат, в яких значилися прізвища 545 воїнів, загиблих і зниклих безвісти від 10 липня до 1 серпня 1941 р. За штатом 1939 р. особовий склад кадрової дивізії становив 8 900 осіб (у воєнний час – 14 583 особи), тож долі інших воїнів-оточенців, крім тих, кому вдалося вирватися з «котла», залишилися невідомими. Після визволення Чернігівщини більшість із них були зараховані зниклими безвісти, зокрема лейтенант Володимир Михайлович Бочаров – командир взводу 505-го гаубичного артилерійського полку 195-ї сд. У документі відділу кадрів Білоруського фронту за січень 1944 р. напроти його прізвища значиться: «У серпні 1941 р. разом із своєю частиною потрапив до оточення противника. На територію фронту не вийшов. Оскільки частина розформована і жодної інформації про нього не надходило, рахувати зниклим безвісти в серпні 1941 р. (по фронту)»12.

До об’єктивних причин незадовільної організації обліку втрат на фронті слід додати також некомпетентність командного складу військових частин і з’єднань у цій справі, відсутність підготовленого писарського персоналу та контролю за збереженням облікових документів13. До війни у військових академіях та училищах питання ведення статистичного та персонального обліку безповоротних втрат в умовах війни взагалі не вивчалось. Під час проведення великих і малих навчань не приділялась увага налагодженню обліку втрат особового складу. Також не вживалися належні запобіжні заходи щодо збереження облікових документів і писарського складу14.

На початку війни разом з інформацією про загибель зникали також відомості про військовополонених. За наказом Й. Сталіна № 270 від 16 серпня 1941 р. факти полону воїнів повинні були ретельно фіксуватися, оскільки радянські військовополонені оголошувалися дезертирами та «ворогами народу»15. Насправді ж більшість командирів, побоюючись за власне життя, не вносили прізвища військовополонених до списку втрат, а ті, які це робили, не мали повноважень повідомляти про полон родинам військовослужбовців. Не наділялися такими функціями й військкомати та ГУФКЧА. Тож дізнатися про перебування в полоні солдата могли лише по так званому «сарафанному радіо».

За неповними даними, втрати Червоної армії у другій половині 1941 р. становили 3 млн 137 тис. 673 загиблих, зниклих безвісти, полонених, розстріляних за вироками військових трибуналів, померлих від ран і хвороб16. З них лише 233 тис. 87 осіб (26 тис. 772 офіцери та 206 тис. 224 сержанти та рядові) були взяті на офіційний облік17. Цифри свідчать, що на початку війни, коли Червона армія втратила майже весь довоєнний кадровий склад, персональний облік загиблих був практично зірваний. Це підтверджують фактично повна відсутність у військових архівах документів із втрат початкового періоду, а також подальші державні заходи, спрямовані на подолання недоліків з обліку втрат загиблих.

Перший етап зарахування полеглих на фронтах виявився найбільш невдалим за роки війни, оскільки він практично не проводився. Це обумовлювалося, з одного боку, катастрофічною ситуацією на фронті, невідповідністю наявного порядку обліку реаліям війни, відсутністю нормативних правил, бланків звітної документації й облікового досвіду, з другого – недооцінкою цього важливого питання в центральному військово-адміністративному апараті Збройних Сил СРСР. Основні зусилля керівництва спрямовувалися не на встановлення та збереження персоналій загиблих, а на виявлення кількісних показників втрат, необхідних для формування нового поповнення. Крім того, формування військово-облікових центрів відбувалося зі значною затримкою, оскільки було пов’язане з невизначеністю завдань і методів майбутньої роботи. Це призвело до розподілу загального обліку всіх загиблих відповідно до належності до офіцерського або рядового й сержантського складу та подальших пертурбацій, які спричиняли додаткову втрату даних.

Другий етап у проведенні обліку загиблих воїнів є досить показовим для розуміння готовності керівництва Радянського Союзу зберегти й донести до кожної родини відомості про полеглого на полі бою її захисника. Він пов’язаний з діяльністю Центрального бюро – єдиної за роки війни спеціалізованої структури, що займалася лише питаннями персонального зарахування загиблих воїнів.

Із продовженням війни, збільшенням втрат радянських військ стало очевидно, що відділ Управління з мобілізації Головуправформу не може самостійно впоратися зі зростаючим обсягом облікової роботи. 5 лютого 1942 р. на його базі було сформовано Центральне бюро з персонального обліку втрат особового складу діючої армії ГУФКЧА. Основні його завдання залишалися тими самими, що були визначені Положенням про втрати 1941 р. для центрального облікового органу, а саме: облік загиблих воїнів в окремих частинах і з’єднаннях, загальний облік, ведення персональної картотеки втрат, складання алфавітних списків. Крім того, до обов’язків бюро додалося ведення картотеки радянських військовополонених солдатів та офіцерів.

Знову, як і в перші місяці війни, у рамках однієї установи запроваджувався загальний облік загиблих офіцерів та воїнів рядового й сержантського складу, незалежно від роду військ. 25 березня 1942 р. у складі Центрального бюро був організований спеціальний відділ, де готувалися накази про вилучення зі списків кадрової армії осіб начальницького складу. Витяги з них надсилали до Фінансового управління НКО, ГУК НКО, начальникам відповідних управлінь та відділів НКО та до військових округів. На цю роботу перейшли всі 20 співробітників особового складу відділу наказів ГУК НКО18. Начальником Центрального бюро призначили полковника (з 1945 р. – генерал-майор) В.Г. Шавельського, який очолював центральну облікову установу до кінця війни.

Слід зазначити, що за своєю структурою, діяльністю і навіть назвою Центральне бюро ГУФКЧА нагадувало Центральне бюро з обліку втрат Вермахту. Однак, незважаючи на схожість назв, між цими двома структурами простежувалася суттєва відмінність у методиці проведення зарахувань загиблих. У Німеччині вівся подвійний облік: персональні відомості дублювалися номером особистих жетонів солдатів та офіцерів. Щомісяця в частинах і підрозділах Вермахту, крім персональних донесень про втрати, складалися так звані «переліки» – списки виданих і вилучених із підрозділів жетонів. Фіксувалися не лише загиблі, а й вибулі в іншу частину, на лікування тощо. Ці списки направлялися до Центрального бюро в Берлін, де збереглися в повному обсязі. Навіть нині кожен загиблий або зниклий безвісти німецький солдат може бути персоніфікований за номером власного жетона. Облік за номерами також страхував від неправильного написання прізвищ або імен загиблих, плутанини з повними тезками тощо.

Першочерговим завданням новоствореного радянського Центрального бюро вважалося надолуження втраченого за попередній період війни. Упродовж 1942 р. була видана низка наказів, якими встановлювалися терміни й порядок персонального обліку безповоротних втрат, спосіб збору даних про загиблих на фронтах, а також інформування рідних полеглих19. Командирам військових частин і з’єднань наказувалося в 15-денний термін (до кінця квітня 1942 р.) зібрати та доповісти інформацію про всіх загиблих, про кого до того часу не повідомлялося, вислати сповіщення їхнім рідним до регіональних військкоматів, а іменні списки – до Центрального бюро20. Встановлювався дводенний термін із моменту встановлення факту смерті військовослужбовця або його зникнення безвісти для відправлення рідним сповіщення про загибель21.

Для спрощення оформлення пенсій родинам загиблих офіцерів і виправлення ситуації, коли похоронку, минаючи військкомат, відправляли лише родині загиблого офіцера, сповіщення про загибель представника начальницького складу та надстроковиків надсилали одночасно родинам і облвійськкоматам із довідкою про здійснені фінансові виплати на загиблого. У разі відсутності адреси рідних, сповіщення надсилали до ГУК НКО для направлення його відповідному військкомату22. Родинам загиблих представників вищого начальницького складу та Героїв Радянського Союзу пенсія призначалася Фінансовим управлінням НКО23.

Вводилися доповнення до встановленої форми сповіщення про загибель, у яких необхідно було обов’язково вказувати повну дату загибелі та місце поховання полеглого, поштову адресу військової частини та разом із військовим званням останню штатну посаду полеглого24. Проводилася роз’яснювальна робота серед частин ВПС і військ НКВС про необхідність інформування Центрального бюро щодо персональних втрат особового складу. У військах ВПС, попри простіші умови проведення обліку через обмежену кількість особового складу, часто траплялися порушення. Списки загиблих льотчиків не відправлялися одночасно до відділу кадрів ВПС та ГУФКЧА, документи, як правило, складалися в одному примірнику і направлялися одному з адресатів. Форма звітів залишалася вільною, у списках зазначалася не вся інформація. До того ж, інформування відбувалося зі значними затримками25.

Також проводилися заходи стосовно формування військової контролюючої вертикалі з питання обліку загиблих. Штаби армій зобов’язувалися суворо стежити за вчасним наданням списків втрат і телеграфом 25-го числа кожного місяця доповідати Центральному бюро про результати власних перевірок26.

До Центрального бюро надходила інформація про військовополонених. Окремо надавалися списки на воїнів, які добровільно здалися в полон, окремо – на тих, хто був полонений через різні несприятливі обставини. Серед таких обставин, зокрема в донесенні 28-го мотострілецького полку військ НКВС з охорони військового тилу Південно-Західного фронту від 20 листопада 1941 р., значиться: «потрапив у полон під час бою», «потрапив у полон під час розвідки 27.08.1941 р.» або «потрапив у полон важко пораненим, не був винесений із поля бою» тощо27. На кожного такого полоненого в Центральному бюро виписувалася персональна картка із зазначенням усіх відомостей про місце та обставини полону й відкладалася до подальшого з’ясування його долі.

Воїни, які здалися в полон добровільно, також реєструвались у Центральному бюро, згодом на них надходили рішення військового трибуналу, за якими вирішувалася їхня доля. Так, у списку втрат рядового складу 71-ї стрілецької дивізії (далі – сд) від 20 жовтня 1941 р. значаться шість воїнів, які в період від 1 до 15 жовтня 1941 р. добровільно здалися в полон28. Уже 1 грудня 1941 р. військовим трибуналом дивізії їм заочно було винесено вирок – вища міра покарання. У документі на адресу Центрального бюро зазначалося, що «воїни були засуджені військовим трибуналом заочно, оскільки перейшли на бік ворога СРСР, і вироки стосовно них допоки ще не виконані»29.

Уперше було одержано дозвіл видавати населенню сповіщення, в яких повідомлялося про полон військовослужбовців. Таких документів було надіслано зовсім небагато, й лише у тилові райони СРСР. Незабаром практику надсилання військовими частинами безпосередньо родинам військовослужбовців будь-яких повідомлень, у тому числі про загибель, скасували. Офіційний зв’язок відбувався лише через військкомати.

Орієнтуватися у стані справ з обліку загиблих у війську та шукати нові шляхи відновлення втраченої інформації працівникам Центрального бюро допомагали й власні регулярні перевірки в тилу. Виявлені факти були далеко не втішними. У звіті від 28 травня 1942 р. про результати перевірки щодо доукомплектування 9-ї гв. Червонопрапорної стрілецької дивізії Західного фронту зазначалося: «За кількісним донесенням безповоротних втрат у дивізії значиться 5 060 осіб. Персонально за прізвищами станом на 23.05.1942 р. встановлено – 3 876 осіб. Розбіжність становить 1 184 особи. Зниклих безвісти, за донесеннями, нараховується 931 особа, проте насправді лише в 18 гв. сп. їх 878 осіб, у 31 гв. сп – 246 осіб, у 33 лижному батальйоні – 280 осіб. Іменні списки на вбитих, зниклих безвісти й померлих від ран почали складатися лише в січні 1942 р. Склад командирів, а іноді й особовий склад цілих рот за цей час був оновлений повністю. Результатом згаяного часу стала складність, а часом і неможливість відновити дійсний стан речей від початку війни [...]. Особливо незадовільно облік втрат вівся в 18-му гвардійському стрілецькому полку. За час боїв із листопада 1941 р. до квітня 1942 р. полк втратив 6 245 осіб, у тому числі безповоротно – 2 019 осіб. Іменні списки були надіслані лише на 1 727 осіб. Про загибель 292 бійців не повідомлялося через відсутність прізвищ»30. Працівниками Центрального бюро було виявлено, що в полку значився загиблим червоноармієць М.А. Яковлєв, який був засуджений за дезертирство. Установити, за яких обставин відбулася втеча М.А. Яковлєва і чому він потрапив до списків убитих, виявилося неможливим через загибель усіх військовослужбовців 5-ї роти, де раніше воював солдат, і всіх командирів 2-го батальйону, до складу якого входила ця рота31.

Крім військових частин, працівники Центрального бюро проводили перевірки й лікувальних установ та військкоматів, оскільки в них також вівся облік людських військових втрат. Іноді справа доходила до гострих протистоянь. Так, начальник Санітарного управління Західного фронту бригадний лікар Гурвич у відповідь на виявлені порушення визнавав, що до травня 1942 р. у госпіталях фронту облік вівся не відповідно до Положення про втрати 1941 р., а за наказом НКО № 206. Він справедливо й сміливо заявляв, що це сталося «не через те, що питанням обліку померлих від ран не займалося Сануправління фронту, а тому, що цим питанням не опікувалося Центральне бюро, хоча це його прямий і єдиний обов’язок»32. Також бригадний лікар відкидав звинувачення в незадовільному веденні обліку померлих у госпіталях, де військам Західного фронту надавалися місця для поранених і хворих, оскільки ці установи були підпорядковані Наркому охорони здоров’я. Резолюцією начальника Центрального бюро стали слова: «Повідомте, що гратися не будемо. Якщо так буде тривати далі, вживатимемо найсуворіших заходів»33. Для військкома Бауманського РВК м. Москви інтенданта І рангу Самойлова таким заходом було позбавлення волі на п’ять років. Причиною вироку стало виявлення під час спільної перевірки Головуправформу та військової прокуратури фактів невчасного вручення родинам сповіщень про загибель і затримку з призначенням їм пенсій34.

Працівниками Центрального бюро велися пошуки інших документальних джерел про полеглих воїнів, зокрема до обліку залучалися списки військових поховань. Положенням про втрати 1941 р. передбачалося взяття на облік загиблих за знайденими на полі бою солдатськими медальйонами, однак під час важких оборонних боїв цього фактично не відбувалося. Коли навесні 1942 р. лінія радянсько-німецького фронту поступово почала рухатися на захід і були визволені від противника перші окуповані регіони, для поховання й ідентифікації загиблих призначалися спеціальні команди з цивільного населення визволених територій. Незабаром їх замінили військові похоронні команди, що діяли у межах фронтів. Розпізнання трупів відбувалося за особистими документами солдатів – червоноармійськими книжками та медальйонами. Важко повірити, але лише впродовж року – з жовтня 1941 р. до листопада 1942 р. – бійці Червоної армії офіційно могли мати при собі такий комплект документів, який підтверджував особу. До і після цього терміну на руках солдатів могли бути лише медальйони або червоноармійські книжки.

Медальйони у вигляді ебонітової капсули з пергаментною вкладкою всередині також були введені у війську Положенням про втрати 1941 р. Відповідно до нього головний інтендант РСЧА був зобов’язаний до 1 травня 1941 р. забезпечити війська медальйонами «за штатами воєнного часу»35, але досвід пошуковців на місцях боїв свідчить, що медальйони мав фактично один солдат на сотню. Зберігалися вони переважно в кишені на поясі. Паперовий бланк мав продубльовану інформацію про бійця – прізвище, ім’я, по батькові, рік і місце народження, яким військкоматом призивався на військову службу, адресу рідних. Вказувати назву військової частини та посаду заборонялося. Одну паперову вкладку похоронні команди виймали і долучали до списку поховань, іншу – залишали. За медальйоном можна було ідентифікувати особу загиблого солдата, натомість живий воїн документально підтвердити своє ім’я не міг. У червоноармійців не було жодних особистих документів. Відповідно до наказу Сталіна № 330 від 7 жовтня 1941 р. у війську вводилися паперові червоноармійські книжки. Медальйони скасовувалися «у зв’язку з відсутністю необхідності дублювання». Таким чином, з листопада 1942 р. загиблі все частіше лишалися безіменними, а списки поховань поступово втрачали свою інформативну цінність.

На вимогу керівництва Центрального бюро з початку 1943 р. на всіх непохованих солдатів, виявлених на визволеній території, почали складатися списки, до яких долучали інформацію про знаки розрізнення на одязі небіжчика, його документи, опитування населення36. Знаходили на полі бою документи загиблих також і трофейні команди, які активно співпрацювали з Центральним бюро. Такі заходи спрямовувалися на те, аби зібрати максимально об’єктивну й повну інформацію про загиблого, яка б дала змогу його персоніфікувати.

Проведені Центральним бюро заходи з налагодження персонального обліку загиблих та військово-адміністративні зусилля дали позитивні результати. Незважаючи на значне запізнення, загиблих ставили на облік, проводили регіональне інформування їхніх родин. Так, 5 квітня 1942 р. командування 55-ї армії надіслало сповіщення про загибель 3 листопада 1941 р. батальйонного комісара О.О. Шелутка; через півроку після загибелі лейтенанта П.З. Жавнировича командування 450-го артполку повідомило його родину; через дев’ять місяців від дня загибелі майора І.Я. Ісаковича командування 150-ї танкової бригади надіслало похоронку в тил37.

Ситуація на фронті залишалася напруженою. Контрудари Червоної армії не досягли успіху, а, навпаки, спричинили важкі втрати радянських військ. Знову значні сили потрапили в оточення поблизу Харкова, у Криму та на інших ділянках фронту. Як і раніше, губилися документи, разом із солдатами гинули командири, фронтові умови для обліку загиблих залишалися складними. Безповоротні втрати Червоної армії за 1941 – 1942 рр. становили близько 6 млн 395 тис. 889 осіб38. В офіційних персональних списках втрат на 15 квітня 1943 р. значилися 3 млн 825 тис. 366 осіб (362 тис. 485 офіцерів і 3 млн 463 тис. 881 сержант та рядовий). З них 3 млн 592 тис. 279 осіб були взяті на облік у період із січня 1942 р. Це становить 94 % зарахувань39. Такий результат облікової роботи у складних фронтових умовах свідчить про початок подолання кризи у цьому питанні й постановки його на важливіше місце у фронтовій і тиловій роботі військових органів.

Таким чином, другий етап зарахування полеглих на фронтах позначився діяльністю Центрального бюро з персонального обліку втрат особового складу діючої армії ГУФКЧА. Ця установа стала першою і єдиною центральною військовою обліковою організацією, зорієнтованою на збір не лише статистичної інформації про втрати, а й на встановлення та збереження персональних даних загиблих. Працівники Центрального бюро здійснювали спільне зарахування загиблих рядового та офіцерського складу, запроваджували нові методи встановлення втрачених даних про загиблих початкового періоду війни. До обліку залучалися нові документальні джерела, було започатковано пошук інформації про загиблих за зверненнями громадян. У цей період вийшла низка наказів, проведено ряд заходів, покликаних відновити втрачену інформацію про загиблих на початку війни та запровадити в подальшому більш відповідальне й чітке проведення як фронтового, так і вторинного регіонального обліку загиблих. Діяльність бюро заклала підвалини для подальшого організованого обрахунку, окреслила його основні методи і напрями. Однак працівники Центрального бюро не могли повною мірою налаштувати чітке ведення обліку полеглих, оскільки на радянсько-німецькому фронті ситуація залишалася складною. Упродовж 1942 р. тривали криваві бої, всі фронти зазнали значних людських втрат, які, на жаль, повного відображення в офіційних списках не знайшли. Відсутність персонального обліку загиблих, нестача бланків звітних документів залишалися типовим явищем для частин Червоної армії.

Центральне бюро проіснувало один рік і чотири місяці. 19 квітня 1943 р. воно було перейменоване на Управління з персонального обліку втрат особового складу діючої армії, а у червні 1943 р. – ліквідоване. Офіційною причиною припинення його діяльності вважався брак адміністративних важелів Центрального бюро стосовно кадрових органів як у центрі, так і на фронтах, через що практика об’єднання обліку рядового та офіцерського складу в єдиній установі не виправдала себе. Облік офіцерських втрат проводився лише на підставі донесень від військових частин і був повністю відірваний від ГУК НКО, відділів кадрів різних родів військ і відділів кадрів фронтів. У зв’язку з цим контроль за цією ділянкою облікової роботи не здійснювався. Однак основна причина ліквідації полягала в тому, що встановлена на червень 1943 р. система донесень про бойову діяльність військ, їхнього бойового складу та матеріального забезпечення не задовольняла Й. Сталіна. На його думку, «в управліннях НКО та в управліннях командувачів (начальників) родів військ та служб фронтів і армій сконцентровані відомості, які розкривають усе оперативне угруповання фронтів та армій, тому цілком таємні відомості стають доступними широкому колу осіб»40. У зв’язку з цим було ухвалене рішення замість Головного управління тилу Червоної армії ввести посаду начальника Тилу РСЧА – заступника народного комісара оборони з тилу, який безпосередньо підпорядковувався Й. Сталіну. Серед інших до його компетенції належало питання персонального обліку загиблих воїнів рядового й сержантського складу. Такий порядок тривав упродовж усього третього етапу обліку загиблих – з 12 червня 1943 р. до 23 листопада 1944 р. Обрахунком загиблих офіцерів знову аж до завершення війни займався ГУК НКО.

У цей час були ухвалені та введені в дію два важливих нормативних документи, що регламентували й об’єднували зміни та доповнення порядку обліку загиблих, проведені впродовж двох попередніх років війни. Першим став «Табель термінових донесень з персонального обліку безповоротних втрат особового складу діючої армії та пенсійного забезпечення їхніх родин» від 22 липня 1943 р. (далі – Табель донесень), у якому першочерговим завданням передбачалося забезпечення військ і військкоматів зразками звітних документів та порядком їхнього надання.

У військових донесеннях, починаючи з 1943 р., часто трапляються повідомлення про цілковиту відсутність у штабах інструкцій щодо порядку реєстрації полеглих. Зокрема, начальник штабу 1505-го окремого мінно-саперного батальйону повідомляв командуванню Воронезького фронту про те, що в нього немає ні одного наказу щодо обліку втрат і жодного примірника звітної форми іменних списків загиблих41. Командування 252-ї стрілецької дивізії, надсилаючи 15 вересня 1943 р. списки на 510 загиблих воїнів, зазначало, що під час Бєлгородської та Харківської операцій (з 26 липня до 10 вересня 1943 р.) дивізія втратила 1 840 осіб, однак надати перелік загиблих немає можливості через відсутність бланків. З цієї ж причини у військкомати були вислані лише 450 сповіщень42.

Табель донесень містив зразки всіх звітних документів про загиблих воїнів і пояснення щодо їхнього заповнення, термінів та установ. На бланках змінилася попередня нумерація форм, додався напис «таємно», рядок для інформації про належність полеглого до лав ВКП(б), а відомості про рік народження та родинні зв’язки загиблого виносилися в окрему графу. Термін надання списків втрат збільшувався від 3 до 5 днів43.

Наступним за хронологією, але основним за значенням нормативним документом з обліку загиблих стала Настанова з обліку особового складу Червоної Армії у воєнний час, введена в дію з 1 травня 1944 р., затверджена наказом № 023 від 4 лютого 1944 р., заступника наркома оборони маршала О.М. Василевського (далі – Настанова)44. Нова інструкція поєднувала в собі порядок обліку наявного та прибулого особового складу війська з детальним описом кількісного та персонального зарахування безповоротних втрат особового складу всіх військовослужбовців начальницького та рядового складу вбитих у боях; зниклих безвісти; померлих від ран на полі бою та в лікувальних установах; померлих від хвороб, отриманих на фронті; полонених; розстріляних на полі бою або за рішенням військових трибуналів; а також померлих у випадках надзвичайних подій, у тому числі самогубців.

Облік загиблих червоноармійців рядового та сержантського складу, як і раніше, відбувався по армійській вертикалі, шляхом складання іменних списків. До військових частин і з’єднань, лікувальних установ додалися військові трибунали, які що десять днів мали подавати до Управління списки засуджених із винесеними вироками, а також статтею Кримінального кодексу (на засуджених офіцерів – із копіями вироків). Відбулося регулювання обліку зниклих безвісти. З кінця 1941 р. їх заносили до списків безповоротних втрат уже не через 15, а через 5 діб після зникнення. Термін надсилання повідомлення родинам зменшився до 45 діб від дати занесення зниклого до списку втрат. Документ доповнено також порядком обліку військовополонених, правилами військових поховань і доставки родині особистих документів та речей полеглого.

Уперше в документі чітко прописувалося окреме ведення обліку загиблих офіцерів і воїнів рядового та сержантського складу. Йшлося про те, що облік загиблих офіцерів краще проводити в ГУК НКО, оскільки лише там містилися повні відомості (посада, розмір окладу, кількість років вислуги, номер наказу про відрахування полеглого зі складу кадрової армії тощо), необхідні для нарахування родині загиблого пенсії. У документах також уперше були прописані контролюючі функції відділів кадрів армій і фронтів щодо зарахування загиблих офіцерів. Почалося одночасне ведення кількісного й персонального обліку загиблих і паралельне донесення про увесь наявний склад підрозділу, котрий звітує. Це давало можливість порівняти цифри та виявити їхню невідповідність.

Зарахування загиблих офіцерів починалося на рівні штабу полку, з якого іменний список направлявся до штабу дивізії (раз на 5 днів), потім у частини армійського та фронтового підпорядкування – до відділів кадрів армій і фронтів. У дивізії списки підпорядкованих частин звіряли з обліковими даними штабу дивізії, складали загальний персональний звіт втрат офіцерського складу (раз на 10 днів) і відправляли таємною поштою до Головного управління кадрів НКО, а копії – загальновійськовому відділу кадрів фронту. У такий спосіб відбувалось інформування штабами корпусів про загибель офіцерів; евакопунктами та санітарними відділами армій, фронтів, військових округів – про померлих у лікувальних установах від ран або отриманих на фронті хвороб; військовими трибуналами діючої армії – про засуджених офіцерів, щодо яких виконано вирок (з додаванням копій вироків).

Відділи кадрів армій і фронтів раз на 10 днів надсилали до ГУК НКО списки загиблих офіцерів частин та установ армійського та фронтового підпорядкування. Крім того, відділи кадрів польового управління армії, фронту вели повний персональний облік безповоротних втрат офіцерського складу всіх з’єднань, окремих частин та установ, що входили до складу армії чи фронту за період війни. Вони вносили інформацію про загибель офіцера до його службово-алфавітної картки: відділи кадрів армій – на підставі наказів із особового складу військових частин та з’єднань, що надавалися згідно з інструкцією з обліку начальницького складу від 27 вересня 1942 р.; відділи кадрів фронтів – за іменними списками безповоротних втрат, що надходили від штабів дивізій (з’єднань) та від частин фронтового підпорядкування. До їхніх обов’язків також належав контроль за веденням персонального обліку загиблих офіцерів усіма підпорядкованими частинами та установами.

Основні керівні та призначені для контролю функції в питанні персонального обліку безповоротних втрат офіцерського складу належали ГУК НКО. До його обов’язків також входило проведення персонального обліку безповоротних втрат осіб офіцерського складу всіх родів військ і вилучення загиблих зі списків Червоної армії наказами з особового складу. Управління проводило також і статистичний облік та надавало довідки на загиблих і зниклих безвісти осіб офіцерського складу за запитами родичів або установ.

У порядку обліку рядового та сержантського складу майже нічого не змінилося, крім запровадження певного дублювання обліку загиблих у війську. Командири взводів, рот і батальйонів так само щодня складали іменні списки безповоротних втрат. Тепер їх надавали разом із відомостями про штатну, облікову та наявну чисельність особового солдатського та кінного складу, кількість поставлених на постачання на наступний день, добові втрати людей та озброєння, трофеї і втрати ворога за добу, що минула.

У полку до персональних іменних списків загиблих, складених за донесеннями батальйонів та окремих підрозділів полку, заносили також імена загиблих, встановлені похоронними командами. Після визначення імен загиблих, померлих від ран, зниклих безвісти, полонених тощо їх протягом доби наказом виключали зі складу полку, а потім заносили до загального іменного списку загиблих. Документ відправляли до штабу дивізії (частини армійського та фронтового підпорядкування – до відділів з обліку втрат і відділів кадрів армій та фронтів). На початку війни полки складали списки полеглих раз на 3 дні. З кінця 1941 р. їм було дозволено звітувати тричі на місяць – 1, 10, 20 числа (про втрати командного складу, починаючи від командира батальйону, повідомляли відразу). З травня 1944 р. періодичність подання іменних списків загиблих знову скоротилася до 5 днів. Разом з іменними списками втрат відправляли також донесення про бойовий склад полку, кількість втрат особового складу та іменний список полонених.

Періодичність надання звітних документів на загиблих у дивізіях (корпусах) лишилася без змін. Один раз на 10 днів за списками полків і військових частин, що входили до складу дивізії, а також за даними на загиблих управління дивізії складався загальний іменний список безповоротних втрат. Списки на рядовий і сержантський склад передавалися до Управління з обліку втрат, на офіцерів – до ГУК НКО. Крім того, до штабу армії подавалося загальне донесення про втрати.

Введеною Настановою з травня 1944 р. започатковувалося дублювання персональної інформації про полеглих у військах. Штабам дивізій наказувалося вести алфавітні книги безповоротних втрат особового складу дивізії, що заповнювалися відповідно до іменних списків втрат. Така сама книга стала основним документом, що фіксував персональний облік померлих від ран або отриманих на фронті хвороб і в лікувальних установах РСЧА. Паралельно з введенням книги, як і раніше, раз на 5 днів складали іменні списки померлих військовослужбовців і направляли по команді до Управління з обліку втрат, ГУК НКО, загальновійськових відділів кадрів армії (фронту) або спеціальних родів військ. Евакопункти також надсилали до відділів з обліку втрат армії (фронту) донесення про безповоротні втрати. У частинах та установах армійського, фронтового підпорядкування й польового управління армій та фронтів облік загиблих проводився у відповідних відділах з обліку втрат. Складені ними іменні списки полеглих раз на 10 днів направляли до Управління з обліку загиблих.

Таким чином, усі дані про загиблих солдатів акумулювалася в Управлінні з персонального обліку втрат сержантського та рядового складу діючої армії та пенсійного забезпечення їхніх родин. Працівники цієї установи проводили персональний облік безповоротних втрат сержантського та рядового складу усіх родів військ, статистичний облік, а також вели довідкову картотеку втрат. Крім того, на них покладалися керівні функції та контроль за надходженням з військових частин повної інформації про загиблих, інформування військкоматами родин загиблих та надання їм пенсійного забезпечення. Зі свого боку вони надавали довідки про загиблих та зниклих безвісти солдатів за запитами їхніх родин.

Крім іменних списків втрат, кожен з облікових підрозділів (починаючи від полку) виписував і персональні сповіщення про загибель. На відміну від першого періоду війни, коли на загиблих офіцерів і надстроковиків сповіщення адресувалися безпосередньо родинам, відтепер усі похоронки направляли до міських або районних військкоматів – за місцем проживання родин полеглих. Отримавши від військової частини або установи, від лікувального закладу, військового трибуналу тощо похоронку, співробітники військкомату упродовж 5 днів мусили сповістити про це родину загиблого, вручити рідним сповіщення, виписане безпосередньо самим військкоматом, та сприяти вирішенню питання щодо призначення пенсії. До обов’язків військкоматів також належало ведення алфавітної книги обліку загиблих, вручених сповіщень та призначених пенсій.

Замість єдиної форми сповіщення (форма № 4) затверджувалися чотири нових, зокрема: 5/БП – на воїнів, загиблих у бою, № 6/БП – на зниклих безвісти, 7/БЛ – на померлих від ран, № 8/БЛ – на фронтовиків, померлих від хвороб.

Таким чином, з травня 1944 р. запроваджувався новий порядок зарахування загиблих. Він здебільшого повторював схему Положення про втрати 1941 р., але був значно розширений, передбачав одночасне ведення різних видів обліку, їхнє дублювання в центрі та на місцях, додатковий контроль на різних рівнях облікової військово-адміністративної ієрархії. Проте для виконання безпосередньо у фронтових умовах така система звітності була складною й обтяжливою, впоратися з нею міг не кожен начальник штабу.

Тож якщо перший порядок обліку загиблих воїнів був затверджений за три місяці до війни, то наступний з’явився за рік і дев’ять днів до перемоги. Неочікуваною особливістю третього етапу обліку людських військових втрат стало підпорядкування сфери зарахування загиблих начальнику Тилу Червоної армії, яким беззмінно впродовж війни був генерал-лейтенант інтендантської служби А.В. Хрульов. Обліком і далі займалося новостворене Управління з персонального обліку втрат молодшого начальницького і рядового складу діючої армії та пенсійного забезпечення їхніх родин (далі – Управління з персонального обліку), яке зараховувало загиблих воїнів рядового та сержантського складу. За штатом вересня 1943 р. установа мала 490 працівників і 9 відділів, а саме: обліково-статистичний, картотека втрат, відділ листування, картотека листування, розшуку, контролю за пенсійним забезпеченням сержантського та рядового складу, інспекторський і загальний.

У своїй роботі Управління з персонального обліку керувалося напрямами, відпрацьованими в Центральному бюро. Проте зі зміною підпорядкування додалися нові види діяльності. Відтепер, крім обліку загиблих, вівся контроль за призначенням родинам полеглих пенсій. Кожного 1 та 15 числа місяця від військкоматів надходили звіти з даними про надсилання та вручення сповіщень, призначення пенсій.

Також до компетенції Управління з персонального обліку перейшло питання контролю за похованнями радянських військових, попри те, що колосальний обсяг такої інформації не давав змоги повною мірою здійснити навіть загальну оцінку безповоротних втрат, не кажучи про конкретні персоналії. Проблема поховання залишалася для Червоної армії актуальною упродовж усієї війни. Більшість солдатських могил були братськими, тому встановити кількість похованих у них бійців неможливо. У наказі командування 3-го Українського фронту від 2 лютого 1945 р. йшлося про те, що «тіла загиблих хоронять несвоєчасно, спеціальних могил не риють, для поховань використовують окопи, траншеї, бомбові воронки тощо. Могили не засипають й не закладають дереном, не реєструють. Табличок із прізвищами похованих немає»45. Схожі директиви з’являлися й раніше, однак навести лад у військових похованнях до кінця війни так і не вдалося.

До обов’язків начальника Тилу належало керівництво бойовою та спеціальною підготовкою тилових органів, оперативне перевезення військових з’єднань і маршового поповнення, а також поранених бійців. У його підпорядкуванні перебували інтендантська, продовольча, автотранспортна, шляхова, санітарна й ветеринарна служби. З часом начальникам Тилу фронтів та армій стали підпорядковуватися новостворені відділи з обліку персональних втрат рядового і сержантського складу, однак впливу на штаби військових частин та з’єднань вони не мали. Аналіз опублікованих документів, що стосуються тилу Червоної армії за 1943 – 1944 рр., засвідчив відсутність будь-яких звітів, наказів або директив з цього питання. Певний контроль відбувався лише в тилових лікувальних установах. Так, у процесі перевірки роботи госпіталю № 398 з’ясувалося, що впродовж 1943 р. іменні списки померлих воїнів до Управління з персонального обліку не надходили46. Госпіталем № 601 з грудня 1943 р. до лютого 1944 р. не надіслано списків та сповіщень на 22 солдатів і офіцерів, госпіталем № 122 – на 95 осіб, госпіталем № 1609 – на 24 особи47. У багатьох лікувальних установах під час прийому поранених не фіксували адреси рідних, через що не відправлялися похоронки48.

Цифр офіційного зарахування загиблих упродовж третього періоду обліку та співвідношення їх з обсягом реальних втрат немає, однак відомо, що поза обліком у цей період залишилися значні контингенти безповоротних втрат. Не було прізвищ в офіційних джерелах загиблих у боях щойно мобілізованих із визволених територій місцевих жителів. Під час наступу діюча армія самостійно призивала до своїх лав військовозобов’язаних, до яких належали призовники, які підросли за роки окупації, відпущені додому військовополонені та призвані раніше воїни, які через різні обставини опинилися під ворогом. Затавроване перебуванням на окупованій території нове поповнення відразу направляли змивати свою «провину» кров’ю і до «очищення», як правило, не брали на облік особового складу. У цивільному одязі, погано озброєні та навчені, вони майже не мали шансів повернутися живими, а загиблими їх зараховували не військові частини, а місцеві військкомати відповідно до заяв родин49.

Таким чином, під час третього етапу обліку загиблих, який збігся з найбільшими наступальними операціями радянських військ 1943 – 1944 рр., зарахування проводилося у двох військово-адміністративних центрах – ГУК НКО та Управлінні з персонального обліку, підпорядкованому начальнику Тилу Червоної армії. Зі зміною підпорядкування змінилося й місце обліку загиблих у системі координат військово-адміністративної роботи. Відтепер зарахування відбувалося в контексті призначення пенсій родинам. Водночас контроль за якістю проведення обліку на полях боїв був майже втрачений. Своєчасність, ретельність та акуратність складання іменних списків залежали від сумлінності фронтових командирів та сприятливих умов на фронті.

Четвертий етап обліку загиблих розпочався з 23 листопада 1944 р., коли Управління з персонального обліку втрат рядового та сержантського складу діючої армії та пенсійного забезпечення їхніх родин знову було перепідпорядковане Головуправформу НКО та перейменоване, втративши слово «персональний», в Управління з обліку загиблого і зниклого безвісти рядового й сержантського складу та пенсійного забезпечення їхніх родин (далі – Управління).

Ухвалена Настанова з обліку загиблих на цей час була вже повністю доведена до війська й успішно там реалізовувалася. Якість зарахування військовими частинами та з’єднаннями безповоротних втрат на полі бою значно покращилася. Одночасно працівники Управління з керівництвом Головуправформу своїми численними директивами та перевірками також доклали багато зусиль для того, щоб інформація про загибель воїнів надавалася вчасно та була максимально точною. Наприкінці війни це вдалося зробити. Досвід науковців Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років з пошукової роботи за документами ЦАМО РФ свідчить, що вірогідність наявності у списках втрат інформації про воїна, загиблого в останні дванадцять місяців війни, становить майже 90 %. Це підтверджує аналіз матеріалів офіційного проекту Міністерства оборони Російської Федерації – Узагальненого банку даних про захисників Вітчизни, загиблих і зниклих безвісти у період Великої Вітчизняної війни «Меморіал», доступного у мережі Інтернет на сайті www.obd-memorial.ru.

Іменні списки військових частин надходили до Управління без затримок, якість заповнення значно покращилася. До звітів додавали карти та схеми поховань, що значно полегшувало встановлення місцезнаходження могили. У графі про місце проживання рідних загиблого почали вже зазначати дату та номер надісланого родині сповіщення. До списків без даних про місце поховання полеглих воїнів додавали пояснювальні записки з роз’ясненням обставин трагедії. У лікувальних установах, у разі відсутності персональних даних на померлих воїнів (поранений був доставлений непритомним, без документів або неживим), у кожному випадку складалися відповідні акти із зазначенням усіх обставин смерті воїна і разом із донесеннями відправляли в Управління.

На завершальному етапі війни в облікових органах з’явилася низка інших завдань, які потребували нових підходів. Одним із таких стало зарахування радянських військовополонених, загиблих у німецьких концтаборах. З розширенням визволеної території та виходом Червоної армії за кордони СРСР така інформація стала активно надходити з різних джерел – від Надзвичайної державної комісії зі встановлення та розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників, Управління у справах репатріації, зі свідчень визволених військовополонених, із трофейних матеріалів тощо. Нові дані потребували не лише взяття на облік загиблих, а й звіряння з цими відомостями персональної картотеки військовополонених, яку з 1942 р. вели центральні військові облікові органи. За даними окремих дослідників, у ній значилося 36 тис. радянських воїнів50, однак ця кількість була значно заниженою порівняно з тією цифрою військовополонених, яких необхідно було взяти на облік уже як безповоротні втрати. Лише за даними Надзвичайної державної комісії зі «встановлення та розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників» (станом на 1 березня 1946 р.) було встановлено факт загибелі на території СРСР 3 млн 912 тис. 283 радянських військовополонених51. Однак існували численні нацистські концтабори на території інших країн Європи, де гинули воїни Червоної армії. Після опрацювання відповідних матеріалів Управління повідомляло родини про долю в’язня через військкомати.

У Національному музеї історії Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр. зберігаються 52 документи на загиблих військовополонених табору «Грослазарет» поблизу м. Славута Хмельницької області. На більшості з них є примітка працівників Управління про необхідність військкоматам провести заміну (замість раніше виданого) або видачу (якщо раніше жодних документів не видавалось) родинам полеглих сповіщення на загиблих у полоні, відповідно до ухваленої Настанови. Проте парадокс ситуації полягав у тому, що зразка похоронки «загинув у полоні» в Настанові не було. Можливі варіанти інформування громадян про долі військовополонених обирали самі військкомати. У більшості випадків військовополонених зараховували зниклими безвісти, а про справжню долю бранця родині повідомляли усно. Лише в післявоєнний час з’явилася форма похоронки з формулюванням «загинув у німецькому полоні». Тож ситуація з обліком загиблих військовополонених була досить парадоксальною, оскільки, з одного боку, їхня наявність начебто визнавалась у СРСР, а з другого – через брак навіть офіційних бланків для цієї категорії втрат інсценувалося, що такі випадки були поодинокими, винятковими.

Під час четвертого етапу обліку загиблих далі реалізовувалися активні заходи щодо ліквідації заборгованостей із зарахування загиблих у попередній період війни. В останні півроку війни Головуправформ та Управління видали низку директив і наказів, у яких командирам пропонувалося переглянути списки загиблих за весь період війни та надати звіти щодо прізвищ, про які раніше не повідомлялося. На тих, чия доля лишалася невідомою, рекомендувалося відправити запити до військових частин, Управління та скласти відповідні акти проведеного розшуку, а невідіслані сповіщення про загибель терміново надіслати у військкомати.

В ухваленій Настанові одночасно з наведенням ладу в подальшому обрахунку передбачалося виявляти необліковані втрати за 1941 – 1943 рр. Кожна військова частина повинна була мати списки всіх людських військових втрат за період боїв. Хто не встиг їх скласти під час боїв, змушений був це робити після розформування військової частини або лікувальної установи. Відповідно до затвердженого порядку ліквідації командир і начальник штабу складали фронтальний звіт про стан обліку загиблих та надавали відомості щодо безповоротних втрат свого особового складу. Форма звіту передбачала інформацію про дати формування та введення в бій військової частини; назву збережених документів з обліку та звітностей; перелік зданих до архіву; дані про наявність актів здачі або знищення іменних списків, корінців сповіщень, книг обліку втрат, алфавітних книг, книг поховання, донесень за встановленими формами; порядок ведення обліку небойових втрат (самогубства, отруєння тощо) та його звітність. Також необхідно було вказати, ким і коли проводилася перевірка стану обліку та звітності безповоротних втрат у військовій частині за 1941 – 1945 рр.; ліквідувати недоліки за іменними списками, зазначивши кількість людей, на яких була встановлена заборгованість по іменних списках і сповіщеннях. До звіту вимагалося додати таблицю, у якій, відповідно до років, вказати кількість загиблих за статистичними звітами, за іменними списками, цифру висланих сповіщень і заборгованості за списками та сповіщеннями. У разі відсутності будь-яких донесень необхідно було зазначити причину. Окрім складання звіту, кожна військова частина проводила перевірку достовірності всіх соціодемографічних даних на загиблих воїнів, указаних в іменних списках і висланих сповіщеннях (за корінцями).

Робота зі складання звітів розтягнулася на роки. У ЦАМО РФ трапляються донесення про воєнні втрати, датовані навіть 1952 р. – іменні списки загиблих у січні-лютому 1944 р. воїнів 59-ї армії та списки втрат за війну 1-го Українського фронту на 2 238 аркушах. Зрозуміло, що якість зазначеної в них інформації не витримує жодної критики. Місцем загибелі в кожного другого бійця у списку вказано «київський напрям». Цей факт ще раз переконує в тому, що якісний персональний облік втрат можливий лише на місцях боїв, а не після місяців чи років від моменту загибелі.

У червні-липні 1945 р. були розформовані 152 стрілецькі дивізії, 51 стрілецький корпус та 30 армій радянських Збройних Сил. Складені цими інституціями звіти з обліку загиблих, як і увесь фонд нормативних і звітних документів центральних облікових установ, зокрема Управління, донині залишаються засекреченими. Лише окремі донесення, випадково виявлені у фондах військових частин, перебувають у науковому обігу. Вони свідчать про наявність у війську відносно регулярного статистичного та персонального обліку загиблих лише з кінця 1943 р.52.

Аналіз переданих в архів документів дозволяє стверджувати, що практично в жодній із військових частин та установ не було повних даних про загиблих за весь період бойових дій. Промовистими є результати аналізу, проведеного російським дослідником І. Івлєвим, щодо наявності документів на загиблих у фондах стрілецьких дивізій. За його підрахунками, серед фондів 199 стрілецьких дивізій повністю відсутні документи з обліку загиблих у 78 стрілецьких дивізій (39 %), за період від 5 місяців до 3 років війни – у 28 (14%). Таким чином, облік особового складу та його втрат у різних обсягах збережений лише у 93 стрілецьких дивізій із 199 (47 %)53.

Схожа ситуація також спостерігається і з госпіталями. За період війни було сформовано 6 200 госпіталів. У базі даних «Меморіал» є відомості про померлих із 2 483 госпіталів. Інші 3 593 лікувальних установ (59 %) книги обліку загиблих до архіву не передали54. Слід додати, що під час війни було втрачено 227 госпіталів: захоплено противником і значаться як знищені – 117, зазнали значних втрат і були розформовані – 17, зникли безвісти – 14, доля не встановлена – 7955. Відповідно документів цих установ також не лишилося.

Набагато кращим персональний облік загиблих виявився у Військово-Морському флоті. Там він проводився за трьома джерелами, які фактично повністю дублювалися, зокрема: бойовими донесеннями, зведеною та флотськими картотеками втрат. Кількість персоналій загиблих моряків збігалася з офіційною цифрою флотських втрат і становила 153 тис. 741 чол.56.

Новою Настановою вводився окремий порядок зарахування загиблих офіцерів із перенесенням контролю за станом їхнього обліку на начальників відділів кадрів та армій діючих військ, що значно поліпшило облік цієї категорії військовослужбовців. Централізованим зарахуванням полеглих офіцерів Сухопутних військ, органів НКВС та внутрішніх військ займалося створене наприкінці 1943 р. Обліково-статистичне управління ГУК НКО. Облік втрат офіцерів ВМФ проводило Управління кадрів ВМФ.

Для виявлення упущень щодо необлікованих втрат працівниками ГУК НКО використовувалися всі можливі засоби та джерела. Через фінансові органи були отримані відомості на 20 тис. загиблих офіцерів57. За архівними документами розформованих частин і з’єднань, а також за донесенням Головного санітарного управління на померлих від ран до травня 1945 р. було виявлено ще 17 тис. 500 загиблих та зниклих безвісти осіб58. Відповідно до списків відділів кадрів фронтів на офіцерів, які вибули зі складу фронту через нез’ясовані причини, до списку втрат додалося ще 60 тис. персоналій59. У зв’язку з розшуком офіцерів їхніми родинами та відсутністю на них будь-яких відомостей, зниклими безвісти були визнані 35 тис. офіцерів60. За результатами опрацювання анкети на офіцерів, родини яких втратили з ними зв’язок у 1941 – 1943 рр., до серпня 1945 р. було визнано зниклими безвісти та вилучено наказами зі списків кадрового складу ще 65 тис. осіб61. Таким чином, станом на 15 серпня 1945 р. працівниками ГУК НКО було додатково виявлено та взято на облік 197 тис. 500 загиблих та зниклих безвісти воїнів офіцерського складу, що становило майже половину всієї кількості втрат, зарахованих у 1941 – 1942 рр.62.

Одночасно з виявленням необлікованих втрат проводилася робота щодо оформлення та реалізації наказів про виключення загиблих офіцерів зі списків кадрової армії. На підставі іменних списків загиблих, що надходили з фронту, на кожного полеглого офіцера виписували персональну облікову картку. Його ім’я заносили до наказів ГУК НКО про виключення з кадрової армії. Витяги з наказів направляли до регіональних військкоматів для інформування родин загиблих та оформлення їм пенсійного забезпечення. Для підготовки наказу на загиблого необхідно було знати його звання, посаду, місце служби, адресу рідних, а також освіту та партійність, дату смерті. Проте іменні списки безповоротних втрат тривалий час складалися недбало. До 1944 р. понад 30% офіцерів включали до іменних списків безповоротних втрат без соціально-демографічних даних, тому скласти на них накази ГУК НКО було неможливо63. У згаданих наказах не передбачалося зазначення місця поховання загиблого офіцера. Це правило важко пояснити і зрозуміти. Тож про могилу свого воїна родина могла дізнатися лише з фронтового сповіщення, якщо таке надійшло до військкомату, і то лише в разі перенесення цієї інформації на бланк похоронки військкомату, що видавалася на руки.

У січні 1944 р. спільними зусиллями співробітників ГУК НКО та Фінансового управління НКО здійснена перевірка картотеки евакуйованих родин, що дало можливість виявити 15-25 % адрес родин загиблих офіцерів та надіслати їм виписки з наказів. Адреси з’ясовувалися також за отриманими від родин листами та запитами з розшуку. У такий спосіб було виявлено майже 136 тис. адрес родин загиблих офіцерів. Під час війни близько 30 % родин загиблих і зниклих безвісти офіцерів проживали на окупованій противником території. У міру звільнення населених пунктів їм надсилали виписки з наказів. До серпня 1945 р. ця цифра становила 201 тис. 130 осіб64. Отже, лише в останній рік війни персональне зарахування загиблих воїнів, завдяки успішній реалізації у військах Настанови та перепідпорядкуванню центральних облікових органів профільним Головним управлінням НКО, проводилося на належному рівні. Контроль цього питання додатково забезпечувався введеною системою дублювання персональних відомостей про втрати на рівні штабів фронтових частин і з’єднань. Певних результатів досягали завдяки активним заходам з ліквідації заборгованості із зарахування загиблих у 1941 – 1943 рр.

Підбиваючи підсумки обліку радянських військових втрат у період війни, слід зазначити, що у базі загиблих воїнів «Меморіал», за результатами опрацювання основних архівних фондів центральних облікових органів, обсяг персональних записів загиблих за донесеннями про безповоротні втрати військових частин і з’єднань становив 9 млн 78 тис. 395 осіб, за винятком 15 % можливих повторів – 7 млн 416 тис. 636 осіб65. Разом із тим у повоєнний час, на підставі уточнюючих документів та заяв від населення, загиблими було зараховано 8 млн 109 тис. 560 осіб, з урахуванням 15 % можливих повторів – 6 млн 893 тис. 381 особа66. Таким чином, під час бойових дій центральними обліковими органами було взято на облік не більше 55 % усього обсягу реальних втрат. Це свідчить про серйозні недоліки, які траплялися в первинно-фронтовому обліку загиблих та в роботі центральних облікових органів упродовж війни.

Останній, п’ятий етап обліку безповоротних втрат розпочався після завершення війни і тривав практично до середини 1950-х років. У цей час зарахування загиблих проводилося місцевими військкоматами та центральними обліковими органами. Рядовим і сержантським складом займалося Управління під незмінним керівництвом генерал-майора В.Г. Шавельського. Воно в черговий раз змінило назву на Управління з обліку загиблого та зниклого безвісти рядового й сержантського складу та пенсійного забезпечення їхніх родин і було перепідпорядковане Генштабу Сухопутних військ Радянської армії. Зарахуванням офіцерів займалося сформоване у складі ГУК НКО Управління з персонального обліку втрат офіцерського складу. Після завершення бойових дій та розформування значної кількості військових частин і з’єднань облік загиблих на фронтах тривав на підставі масиву так званих уточнюючих документів.

Цей масив почав формуватися ще під час бойових дій у 1942 р. Саме з того часу родини стали надсилати листи безпосередньо до Верховного Головнокомандувача, а також у військкомати призову про те, що з їхнім чоловіком, сином, братом, батьком у них припинилося листування й жодних відомостей про їхню подальшу долю вони не одержали. Військкомати наділялися повноваженнями оформлювати запити на офіційних бланках і направляти їх до Центрального бюро. За браком інформації про долю воїна в облікових картотеках і відсутністю подальшого зв’язку з ним (мінімум 2 роки) ухвалювалося рішення про зарахування воїна зниклим безвісти. З весни 1944 р. родинам, яким належала фінансова допомога, почали виплачувати пенсію через втрату годувальника. Індивідуальні донесення з військкоматів стали першими документами у величезному пластові відомостей з уточнення втрат. Проте кількість запитів від населення й надалі зростала. До ГУКу НКО у 1942 р. надійшло понад 572 тис. листів. У 1943 р. ця цифра перевершила 730 тис. звернень, а на 1944 р. становила вже 1 млн 346 тис.67.

Ще складнішою ситуація із запитами склалася в Управлінні. До 1945 р. воно буквально було переповнене зверненнями громадян. Незважаючи на задовільне на той час ведення поточного обліку загиблих, Управління зазнало жорстокої критики з боку заступника наркома оборони СРСР генерала армії М.О. Булганіна саме через листи. У його наказі № 43 від 7 березня 1945 р. про незадовільну роботу із запитами громадян вказувалося на «відсутність порядку в реєстрації та опрацюванні листів, контролю за виконанням подальшого пошуку солдатів … Упродовж 1944 р. на запити від Управління надійшло лише 26 % відповідей військових частин … 40 % листів були повернуті заявникам за браком даних для пошуку»68. Задля вирішення проблеми до штату Управління додали 25 офіцерських посад, з яких формувалася окрема структура для роботи із запитами від населення, відділи з обліку втрат начальників тилу передавали військовим радам фронтів і армій для допомоги у проведенні пошуку та контролю за виконанням запитів Управління у війську69.

Однак для вирішення проблеми відсутності на обліку втрат значної кількості воїнів, які не повернулися з війни та з якими родини не мали зв’язку, були необхідні не додаткові заходи, а кардинальні рішення. Таким стало розпорядження про подальше зарахування воїнів зниклими безвісти на підставі масиву уточнюючих документів. Деякі дослідники вважають, що додатковим поштовхом до появи такого наказу послугували надані керівництву Наркомату оборони СРСР після завершення війни дані про персональний облік втрат, зарахувань за донесеннями військ і кількість військ на кінець війни, облікові дані військкоматів, кількість цивільного населення після закінчення війни, а також кількість призваних людських ресурсів, з яких стало зрозуміло, якою величезною була прірва між цифрами облікованих і необлікованих втрат. Так з’явилася директива Головного штабу Сухопутних військ Радянської армії № орг /2/751524 від 24 квітня 1946 р. – так звана «Директива подвірного опитування»70. Відповідно до неї передбачалося в масовому порядку зібрати дані про воїнів, чиї долі лишилися невідомими, оформити відомості не на індивідуальних бланках, як було до того, а колективними списками, зазначивши на них біографічні відомості, адреси і дати відправки воїнами останніх звісток про себе. Тож сам факт появи такого документа свідчив про наявний величезний недооблік загиблих радянських воїнів.

Списки відправляли до Управління, де перевіряли за картотеками персональних втрат, зокрема картотеками військовополонених. У разі відсутності на розшукуваних інших даних документ повертався до військкомату з вказівкою видати родинам сповіщення про зникнення безвісти воїна з датою (місяць і рік), яка залежала від факту перебування родини розшукуваного воїна на окупованій території. Якщо рідні залишалися на загарбаній агресором території, воїн зараховувався зниклим безвісти через шість місяців після визволення населеного пункту, якщо перебували в тилу – через три місяці від дати останнього листа71.

Основним контингентом, зарахованим за результатами подвірного опитування, були військовослужбовці, які на початку війни перебували на військовій службі й доля їхніх військових частин залишилася невідомою, загибле в наступальних боях поповнення з щойно визволених територій та радянські військовополонені – категорії, стосовно яких у воєнний час облік втрат фактично не проводився. До них також додалися воїни, на яких раніше відправлялися сповіщення, але з різних причин (евакуація, зміна адреси тощо) вони не були вручені родинам і повернулися назад до Управління та ГУК НКО. Похоронки на тих, чиї родини перебували на окупованій території, також направлялися військовими частинами до Центральних облікових органів. Типовою причиною, через яку не вручалися фронтові повідомлення, були також численні неправильні персональні дані на полеглих, а також недбалість виконавців72.

Упродовж багатьох років військкомати надсилали до Управління донесення з розшуку. Листування велося тривалий час, оскільки уточнювати доводилося долі мільйонів воїнів. Кожен дослідник, який долучався до архівного обліку втрат, міг переконатися, що величезний обсяг післявоєнних уточнюючих відомостей не містив інформації про точну дату загибелі воїнів, про те, живий він чи загинув у полоні, окрім поодиноких випадків. Це підтверджує думку про те, що раніше розшукувані в картотеках безповоротних втрат не значилися. За масивом уточнюючих документів на облік було взято 8 млн 109 тис. 560 осіб, з урахуванням 15 % можливих повторів – 6 млн 893 тис. 381 особа73. Це становить 44,5 % від усіх зарахованих безповоротних людських військових втрат за період війни Радянського Союзу з нацистською Німеччиною.

Таким чином, п’ятий період обліку загиблих був досить важливим для виявлення та взяття на облік максимальної кількості загиблих солдатів та офіцерів Червоної армії. Він став можливим завдяки рішенню далі вести облік бойових втрат на підставі уточнюючих документів. Місцеві військкомати та центральні облікові органи провели масштабну роботу за заявами від населення та з уточнюючого листування між військовими підрозділами. Разом із тим колосальний обсяг проведених робіт щодо зарахування нівелюється офіційно заявленим формальним підходом до цієї справи. Більшість розшукуваних обліковувалися зниклими безвісти в умовний місяць та рік, і дата могла не мати жодного стосунку до справжнього часу загибелі солдата. У пояснювальних документах, на підставі яких прізвище солдата заносилося до списків розшукуваних, містилося більше відомостей про ймовірну долю воїна, а не справжню, яку повинна була фіксувати похоронка.

У підсумку можна дійти висновку, що персональний облік загиблих воїнів у роки війни Радянського Союзу з нацистською Німеччиною вівся незадовільно. На початку ворожого нападу він був практично зірваний, з лютого 1942 р. і до середини 1943 р. становив лише половину поточних втрат і тільки в останній рік війни досягнув належного рівня. Як результат – до завершення війни на офіційному обліку перебувало лише 55 % загиблих, решта були зараховані «зниклими безвісти» у післявоєнний час. Причиною низького рівня обліку втрат, крім важкої ситуації на фронті, було нерозуміння керівництвом СРСР завдань персонального обліку та постійний пошук його місця у військово-адміністративній системі. Облік загиблих використовувався і для з’ясування потреби в новому поповненні воюючих військ, і для вирішення пенсійних питань родин загиблих. Спеціальна структура з виявлення й накопичення персональних відомостей про загиблих – Центральне бюро з персонального обліку втрат особового складу діючої армії, була сформована лише через шість місяців після початку війни й проіснувала трохи більше року. Відділи з обліку загиблих в управліннях армій і фронтів, а також окреме управління в Наркоматі оборони з’явилися лише наприкінці війни.

Під час найбільших наступальних боїв Червоної армії первинним фронтовим обліком опікувався начальник Тилу, який не мав важелів впливу у військах. Тричі спільне зарахування загиблих ділилося згідно з належністю полеглого до офіцерського або рядового та сержантського складу. Причому центральна установа з обліку останніх з 1941 до 1946 рр. шість разів змінювала своє підпорядкування й назву. Аналіз системи обліку загиблих на практиці засвідчив ставлення радянської держави до життя своїх громадян як до чогось маловартісного та кількісно необмеженого. Цю думку повною мірою підтвердили слова Й.Сталіна, оприлюднені вождем на параді Червоної армії 7 листопада 1941 р.: «Наші людські резерви – невичерпні».

Стаття раніше була надрукована в: Київські адреси сповіщень про загибель: дослідження. документи, свідчення - К., 2013 - С. 50 - 78.
Рибченко Людмила Вікторівна – кандидат історичних наук, завідувачка науково-дослідного відділу Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років».

 


 

  1. Стаття раніше вийшла друком: Рибченко Л. Персональний облік людських військових втрат Червоної армії у Великій Вітчизняній війні // Київські адреси сповіщень про загибель: дослідження. документи, свідчення - К., 2013 - С. 50 - 78.
  2. Російський державний військовий архів (ГАРФ). – Ф. 32880. – Оп. 1. – Спр. 155. – Арк. 257-260.
  3. Центральний архів Міністерства оборони Російської Федерації (ЦАМО РФ) – Ф. 58. – Оп.818884. – Спр. 56. – Арк. 68.
  4. Военные кадры Советского государства в Великой Отечественной войне 1941 – 1945 гг. Справочно-статистические материалы. – М, 1963. – С. 353.
  5. ЦАМО РФ – Ф. 33. – Оп. 5864. – Спр. 1. – Арк. 399.
  6. Военные кадры Советского государства в Великой Отечественной войне 1941 – 1945 гг. Справочно-статистические материалы. – М, 1963. – С. 354.
  7. ЦАМО РФ – Ф. 33. – Оп. 5864. – Спр. 1. – Арк. 399.
  8. Органы руководства Вооруженными Силами СССР (1941–1945). – М., 1988. – С. 95.
  9. Русский архив: Великая Отечественная: в 30 т. – Т. 13 (2-2): Приказы Народного Комиссара Обороны СССР. 22 июня 1941 г. – 1942 г. – М., 1997. – С. 123.
  10. Там само. – С. 60.
  11. Там само. – С. 201.
  12. ЦАМО РФ – Ф. 33. – Оп. 11458. – Спр. 462. – Арк. 353.
  13. Попель Н.К. В тяжкую пору. – М., СПб. – 2001. – С. 122; Мерецков К.А. На службе народу. — М., 1968. – С. 273
  14. ЦАМО РФ – Ф.58. – Оп. 818883. – Спр. 1114. – Арк. 58.
  15. Русский архив: Великая Отечественная: в 30 т. – Т. 13 (2-2): Приказы Народного Комиссара Обороны СССР. 22 июня 1941 г. – 1942 г. – М., 1997. – С.58.
  16. Великая Отечественная без грифа секретности. Книга потерь. Новейшее справочное издание / Г.Ф. Кривошеев (общ. ред.) – М., 2009. – С.60.
  17. ЦАМО РФ – Ф.56. – Оп. 12234. – Спр. 185. – Арк. 1.
  18. Русский архив: Великая Отечественная: в 30 т. – Т. 13 (2-2): Приказы Народного Комиссара Обороны СССР. 22 июня 1941 г. – 1942 г. – М., 1997. – 148
  19. Накази ГУФКЧА № 270 від 12.04.1942 р.; № 214 від 14.07.1942 р. та інші.
  20. Русский архив: Великая Отечественная: в 30 т. – Т. 13 (2-2): Приказы Народного Комиссара Обороны СССР. 22 июня 1941 г. – 1942 г. – М., 1997. – С. 202.
  21. Там само. – С. 271.
  22. Там само.
  23. Там само. – С. 138
  24. Там само – С. 271.
  25. ЦАМО РФ – Ф.58. – Оп. 818883. – Спр. 1483. – Арк.13.
  26. Русский архив: Великая Отечественная: в 30 т. – Т. 13 (2-2): Приказы Народного Комиссара Обороны СССР. 22 июня 1941 г. – 1942 г. – М., 1997. – С. 202.
  27. ГАРФ. – Ф. 32880. – Оп. 1. – Спр. 155. – Арк. 7-9
  28. ЦАМО РФ – Ф. 58. – Оп. Н-18005. – Спр. 19. – Арк. 290.
  29. Там само. – Оп. 818883. – Спр. 741. – Арк. 63
  30. Там само. – Оп. 818883. – Спр. 1114. – Арк. 58
  31. Там само.
  32. Фонди Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років» (Фонди МК НМІВВВ). – ТФ – 5417.
  33. ЦАМО РФ – Ф.58. – Оп. 818883. – Спр. 1388. – Арк. 916.
  34. Русский архив: Великая Отечественная: в 30 т. – Т. 13 (2 – 3): Приказы Народного Комиссара Обороны СССР. 1943 – 1945 г. – М., 1997. – С. 79.
  35. Русский архив: Великая Отечественная: в 30 т. – Т. 13 (2-1): Приказы Народного Комиссара Обороны СССР. 1937 г. – 21 июня 1941 г. – М., 1997. – С. 257.
  36. ЦАМО РФ – Ф.58. – Оп. 018001. – Спр. 1287. – Арк. 164.
  37. Русский архив: Великая Отечественная: в 30 т. – Т. 13 (2-2): Приказы Народного Комиссара Обороны СССР. 22 июня 1941 г. – 1942 г. – М., 1997. – С. 271.
  38. Великая Отечественная без грифа секретности. Книга потерь. Новейшее справочное издание / Г.Ф. Кривошеев (общ. ред.) – М., 2009. – С. 60.
  39. ЦАМО РФ – Ф.56. – Оп. 12234. – Спр. 185. – Арк. 1; Ивлев Игорь. «… А в ответ тишина – он вчера не вернулся из боя!» // «Умылись кровью»? Ложь и правда о потерях в Великой Отечественной войне. – М., 2012. – С. 444;
  40. Русский архив: Великая Отечественная: в 30 т. – Т. 16 (5 – 3): Ставка ВГК. Документы и материалы. 1943 г. – М., 1999. – С. 161.
  41. Фонди МК НМІВВВ. – ТФ – 5417.
  42. ЦАМО РФ – Ф.58. – Оп.18001. – Спр. 728. – Арк. 112.
  43. Фонди МК НМІВВВ. – ТФ - 5155/58.
  44. Русский архив: Великая Отечественная: в 30 т. – Т. 13 (2 – 3): Приказы Народного Комиссара Обороны СССР. 1943 – 1945 г. – М., 1997. – С. 244.
  45. Русский архив: Великая Отечественная: в 30 т. – Т. 25 (14): Тыл Красной Армии в Великой Отечественной войне 1941 – 1945 гг. Документы и материалы. – М., 1998. – С. 645.
  46. Русский архив: Великая Отечественная: в 30 т. – Т. 25 (14): Тыл Красной Армии в Великой Отечественной войне 1941 – 1945 гг. Документы и материалы. – М., 1998. – С. 262.
  47. Русский архив: Великая Отечественная: в 30 т. – Т. 25 (14): Тыл Красной Армии в Великой Отечественной войне 1941 – 1945 гг. Документы и материалы. – М., 1998. – С. 575.
  48. Там само.
  49. Фонди МК НМІВВВ. – ТФ - 440/33, ТФ - 4407/173
  50. Исупов Владимир. Другая сторона войны… // Голоса Сибири. – 2008. – Вып. 7. – С. 427.
  51. Киселева Екатерина. Документы о гибели военнопленных в фонде «Чрезвычайной государственной комиссии по установлению и расследованию злодеяний немецко-фашистских захватчиков…» // Материалы международной конференции «Павшие – пленные – похороненные. Факты и числа советских и немецких жертв Второй мировой войны и послевоенного периода. Дрезден. 2010». – С.10-21 // Материалы конференции на сайте Объединения Саксонские мемориалы в память жертвам политического террора –http://www.dokst.ru.
  52. ЦАМО РФ – Ф.58. – Оп. А-83627. – Спр. 2208. – Арк. 65.
  53. Ивлев Игорь. «… А в ответ тишина – он вчера не вернулся из боя!» // «Умылись кровью»? Ложь и правда о потерях в Великой Отечественной войне. – М., 2012. – С. 306.
  54. Военные кадры Советского государства в Великой Отечественной войне 1941 – 1945 гг. Справочно-статистические материалы. – М, 1963. – С.303.
  55. Великая Отечественная без грифа секретности. Книга потерь. Новейшее справочное издание / Г.Ф. Кривошеев (общ. ред.) – М., 2009. – 58.
  56. Великая Отечественная без грифа секретности. Книга потерь. Новейшее справочное издание / Г.Ф. Кривошеев (общ. ред.) – М., 2009. – С. 256; Ивлев Игорь. «… А в ответ тишина – он вчера не вернулся из боя!» // «Умылись кровью»? Ложь и правда о потерях в Великой Отечественной войне. – М., 2012. – С. 295.
  57. Военные кадры Советского государства в Великой Отечественной войне 1941 – 1945 гг. Справочно-статистические материалы. – М, 1963. – 355.
  58. Там само.
  59. Там само.
  60. Там само.
  61. Там само. – С. 356.
  62. Там само.
  63. Там само. – С. 354.
  64. Там само. – С. 356.
  65. Ивлев Игорь. «… А в ответ тишина – он вчера не вернулся из боя!» // «Умылись кровью»? Ложь и правда о потерях в Великой Отечественной войне. – М., 2012. – С. 291.
  66. Военные кадры Советского государства в Великой Отечественной войне 1941 – 1945 гг. Справочно-статистические материалы. – М, 1963. – С.293.
  67. Там само. – С. 355.
  68. Русский архив: Великая Отечественная: в 30 т. – Т. 13 (2 – 3): Приказы Народного Комиссара Обороны СССР. 1943 – 1945 г. – М., 1997. – С. 359.
  69. Там само.
  70. Фонди МК НМІВВВ. – ТФ - 4026/11.
  71. Фонди МК НМІВВВ. – ТФ – 3998.
  72. Русский архив: Великая Отечественная: в 30 т. – Т. 25 (14): Тыл Красной Армии в Великой Отечественной войне 1941 – 1945 гг. Документы и материалы. – М., 1998. – С. 575.
  73. Ивлев Игорь. «… А в ответ тишина – он вчера не вернулся из боя!» // «Умылись кровью»? Ложь и правда о потерях в Великой Отечественной войне. – М., 2012. – С. 293.

Эта запись была опубликована 26.04.2015в 12:04. В рубриках: ВВВ 1941-1945. Вы можете следить за ответами к этой записи через RSS 2.0. Комментарии пока закрыты, но Вы можете оставить трекбек со своего сайта.

Комментарии закрыты.