Як іронію історії можна сприймати той факт, що початок масового заселення Слобідської України було покладено наприкінці 1630-х рр. у відповідь на репресії польської влади супроти свавільного козацтва. Перспектива повернення козаків, які не потрапили до реєстру, до стану підданства штовхала чималу їх кількість до переселення на схід, у задніпровські степи, що номінально перебували під зверхністю московського царя, але фактично залишались органічною частиною малозаселеного Дикого Поля. Московська присутність на цих землях локалізовувалась проживанням служилого люду у зв'язаних між собою форпостах і сторожових станицях, що у сумі витворювали одну суцільну оборонну лінію. У часи царювання Федора Івановича, після того, як влітку 1591 р. Орда під зверхністю хана Кази Ґерея несподівано з'явилась під стінами московського Кремля, було зміцнено оборонну лінію на порубіжжі зі Степом та перенесено її далі на південь. На прикордонні постали нові укріплені міста: Воронеж, Лівни, Єлець, Курськ, Бєлгород, Оскол, Кроми, Валуйки. На рубежі ХVІ—ХVІІ ст. цар Борис Годунов будує фортецю Цареборисів уже в межах теперішньої Харківщини. А за правління Михайла Федоровича розбудовується так звана Бєлгородська "засічна лінія", що переносить межу осілої землеробської цивілізації ще на сотні кілометрів далі на південь. Але територіальні набутки царської влади не підкріплювались справжньою господарською колонізацією. Адже опричний терор Івана Грозного, так само як і десятиліття смути, були не найліпшим часом для демографічного вибуху.

Слобідська Україна у другій половині XVII ст.

Навпаки, понесені численні людські втрати обезлюднили внутрішні райони Московії. Що вже говорити про небезпечні для проживання землі на самому кордоні з неспокійними степовими сусідами. На "государевій украине" (як називалась ця територія в тогочасних офіційних документах), попри поблажливі умови адміністрування, гостро відчувався дефіцит людських ресурсів і місцеві воєводи всіляко заохочували вихід сюди бажаючих як служилих, так і "тяглих" людей. Перша потужна хвиля міграції з Наддніпрянщини на "государеву Украину" мала місце ще по Боровицькій капітуляції повсталого козацтва у грудні 1637 р. У степове порубіжжя козаки і претенденти на це звання втікали з України разом зі своїми сім'ями і нехитрими пожитками — "Боясь от поляков убойства", як свідчили втікачі в зафіксованих царськими воєводами "распросных речах". Лише в околиці Бєлгорода у червні 1638 р. прибуло близько десяти тисяч переселенців. Ще більш масовою стала міграція по прийняттю Військом Запорозьким умов сеймової "Ординації" 1638 р., що чітко встановлювала межі козацького реєстру та ставила поза законом усіх тих, хто не вписувався в це, вкрай закоротке, прокрустове ложе, приготоване королівською владою для непомірно вирослої "козацької гідри". Прибульців з України воєводи приводили до присяги цареві і відправляли на розселення на визначені місця проживання довкола Курська, Воронежа, Орла, Кромів, Бєлгорода, Оскола, Валуйок, Лівнів й інших містечок й острогів. Тут їм надавалась матеріальна допомога у вигляді грошового "жалування за вихід", також за ними закріплювались земля та угіддя, необхідні для ведення господарства. У правовому відношенні українські козаки і міщани прирівнювались у правах до російських козаків сторожової служби, а селяни зараховувались до розряду "чорносотенних" государевих селян.

План м. Змієва. XVIII ст.

Організованістю виходу відзначалась міграція з Наддніпрянщини, яку очолив один з ватажків козацького повстання 1638 р. Яцько Остряниця. Він привів до Бєлгорода цілий козацький полк, чисельністю в 900 чоловік. Після складання присяги місцем замешкання козаків Остряниці було визначено Чугуїв. Тут козацька спільнота зберегла в непорушності власну військову і соціальну організацію, козацький присуд й адміністрування. Кілька років потому серед козаків Остряниці вибухнуло повстання. Виступ було скеровано проти утисків царських воєвод, але жертвою вибуху козацького невдоволення став їхній ватажок. Після цього більша частина козаків повернулась на Запоріжжя. Проте, Чугуївський виступ був, скоріш винятком, аніж правилом. Зазвичай, обжившись на новому місці, козаки, міщани і поспільство з України так і залишались там. Зрозуміло, що масовий відтік робочих рук з Наддніпрянщини, яка і так була не надто густо заселеною, неабияк непокоїв тамтешніх шляхтичів і місцеву адміністрацію. На переговорах королівських комісарів з представниками царського уряду неодноразово ставилось питання про повернення втікачів у підданство королю. Зокрема, під час переговорів у Москві в квітні—травні 1640 р. комісари короля вимагали повернути 20 тис. втікачів, які, згідно інформації королівської адміністрації, знайшли прихисток в околицях Воронежа, Курська, Валуйок й Оскола. Утім, успіху подібні акції офіційної Варшави, як правило, не приносили. Наступна хвиля масових переселень з Наддніпрянщини на Слобожанщину накочується з початком революції середини ХVІІ ст. Уже перші вражаючі успіхи козацтва під Жовтими Водами і Корсунем провокують масове покозачення українських селян і міщан. Трохи згодом, гетьман Хмельницький стверджуватиме, що під козацькими прапорами перебувало не менше 300 тис. Зрозуміло, що в часи налагодження взаємин Гетьманату з владою Речі Посполитої, коли поставало питання ревізії козацького компуту — у 1649 р. він мав становити 40 тис., а в 1651 р. лише 20 — завдання виключення з козацтва "зайвих" членів переростало в надзвичайно гостру проблему. Частина "випищиків" погоджувалась повернутись до попереднього свого соціального становища, інша починала бунтувати, а ще інша переселялась далі на схід, на слободи, де проходив кордон Дикого Поля. Причому, нерідко козаки переселялись цілими куренями і сотнями.

План м. Чугуєва. XVIII ст.

А на початку 1650-х рр. з Чернігівщини на Слобожанщину вийшов цілий полк (близько тисячі козаків з сім'ями), на чолі з полковником Іваном Дзинковським, який був поселений в недобудованій фортеці Острогозька. Крім полковника Дзинковського, на Слобожанщину перейшли писар, обозний, осавул, суддя, сотники. На Слобожанщину, окрім власної адміністративної структури, козаки переносили і свій судоустрій, традиції, спосіб життя. Найактивніше залюднення Слобідської України проходить у середині 50-х рр. ХVІІ ст. У цей час виникають нові міста: Харків, Зміїв, Суми, Лебедин. Українські переселенці відновлюють Цареборисів і Охтирку, що спорожніли перед тим. Під час реалізації російською владою військової реформи 1658 р., внаслідок якої було утворено Бєлгородський помісний полк, на Слобожанщині постали козацькі полки в найбільших на той час українських містах — Сумах і Охтирці. Ще за декілька років було сформовано Колонтаївський, Зміївський і Харківський полки. Наступні міграційні рухи з Над-дніпрянщини призводять до заселення козаками територій по середній течії р. Сіверський Донець, появи там таких міст, як: Андрієві Лози, Савинці, Бишкин, Ізюм, і, врешті, формування Балаклійського полку (згодом переформованого в Ізюмський). Становлення на землях Слобідської України козацьких полків, з одного боку, вирішувало важливу стратегічну задачу — захист південних рубежів Російської держави від спустошливих набігів степових сусідів; з другого — сприяло господарському освоєнню краю, оскільки козаки здавна вміли органічно поєднувати

Эта запись была опубликована 17.05.2015в 12:46. В рубриках: Статті та дослідження з історії Слобожанщини та України. Вы можете следить за ответами к этой записи через RSS 2.0. Комментарии пока закрыты, но Вы можете оставить трекбек со своего сайта.

Комментарии закрыты.


Warning: require_once(/home/nostal00/krasnokutsk.org/www) [function.require-once]: failed to open stream: No such file or directory in /home/nostal00/krasnokutsk.org/www/wp-content/themes/daily-digest/sidebar-right.php on line 5

Fatal error: require_once() [function.require]: Failed opening required '' (include_path='.:/usr/local/pear/php53') in /home/nostal00/krasnokutsk.org/www/wp-content/themes/daily-digest/sidebar-right.php on line 5