Дата 23 августа в сознании харьковчан связана, прежде всего, с празднованием Дня города Харькова и его освобождением от немецко-фашистских захватчиков. Мы привыкли к праздничным и торжественным мероприятиям, возложению венков к Мемориалу в Лесопарке, шествиям ветеранов, парадам частей харьковского гарнизона, концертам и фейерверкам. Школьники, а также немногие из туристов и гостей города посещают Мемориальный комплекс «Высота маршала Конева». Более просвещенные жители Харькова читают современные военные бестселлеры, в которых рассказывают о Харькове, как о череде трагических военных катастроф командования Красной армии. Освобождение Харькова в августе 1943 г. военные историки описывают весьма скромно, основываясь на большинстве общеизвестных фактов и документов. Военные мемуары и воспоминания генералов, командовавших боевыми соединениями Красной армии в этот период полны единодушия – 23 августа, освобождением Харькова закончилась Белгородско-Харьковская операция и в целом Курская битва, Москва салютовала…

Андрей Парамонов. ПОСЛЕДНЯЯ БИТВА ЗА ХАРЬКОВ. «Таланты советских полководцев или какой ценой был освобожден Харьков»

Читати повністю...

Приведенный список братских могил составлен на основе реестра памятников Харькова и Харьковской  области, находящихся на учёте в департаменте культуры при Харьковской областной гос. администрации по состоянию приблизительно на 2005 год.

Фото братских могил находятся в Краснокутской фотогалереи

пгт. Краснокутск, ул.  Ленина - Братская могила советских воинов . Памятные знаки Героям Советского Союза. Похоронено  75 воинов . Мемориал.

пгт. Краснокутск - Братская могила советских воинов . Похоронено  300 воинов

пгт. Краснокутск - Братская могила советских воинов

пгт. Краснокутск - Братская могила советских воинов

пгт. Краснокутск , ул.  Тельмана - Могила Паничкина, капитана. 1943г.

пос. Владимировка Мурафского с/с - Братская могила советских воинов . Похоронено  9 воинов

Читати повністю...

На фото: Двомовний плакат німецьких окупаційних властей німецькою та українською мовами, що повідомляє про відправку молоді на роботу до Німеччини. Київ. 31 травня 1943.

В Харківському Державному архіві (ДАХО) на вул. Університетській зберігається наказ № 24/5-6 обер-бургомістра міста Харкова Крамаренко від 9 березня(повторно-16 березня, є невеликі текстові різночитання) 1942 року:

Читати повністю...

Автор: Admin | 18.06.2014 в 8:20 | Рубрики: 1941-1945

На сонячних крилах весни прилетіла радісна звістка – Перемога! На центральній вулиці Краснокутська біля приміщення райвиконкому 9 травня уже з шостої години ранку збиралися люди. Ніхто не загадував. Сходилися до гучномовця, бо вдома радіо ще ні в кого не було. Вулиці й будинки набрали святкового вигляду. О 10 годині розпочався мітинг трудящих райцентру. Слово надається першому секретареві РК КП(б)У Г.Руденку.

Читати повністю...

Автор: Admin | в 8:20 | Рубрики: 1941-1945

Першу річницю визволення Краснокутщини люди зустріли в радісному піднесенні. Колгоспи й радгоспи успішно впоралися із весняною сівбою, уже дозрівав багатий урожай. Робітники Мурафського, Ананьївського та Пархомівського цукрозаводів, Дублянського спиртзаводу піднімали з руїн корпуси цехів, встановлювали нове, чи ремонтували старе обладнання. Розвивалася місцева промисловість, росла низка промартілей.

Читати повністю...

Автор: Admin | в 8:20 | Рубрики: 1941-1945

Сільськогосподарське виробництво воєнних і повоєнних років трималося і виборсувалося із труднощів майже повністю завдяки коровам і жіночим рукам. Вони, семижильні Марії, Ганни, Олени і їхні пістряві Рябі, Муругі, Лиски, Полові, Зорьки були справжніми героями тилу, несли на собі весь тягар робіт на селі. Ми якось зосередили свою увагу на чоловіках – воїнах, шануємо і згадуємо їх подвиги. Але щоб вони значили без оцих непомітних , скромних страдниць війни?. Скільки ж турбот лягло на їх слабенькі плечі! Це вони годували, зодягали і озброювали армію. Це вони виходжували по госпіталях покалічених війною, підтримували їх дух. Це вони ростили і доглядали дітей, зрошували подушки слізьми після похоронок, зціпивши вуста тягли корівок по зритих снарядними вирвами та покарьожених гусеницями танків полях, обробляли свої огороди, бо тільки з них жили їх сім’ї. Це вони, тридцятилітні вдови, згорьовані, без чоловічої ласки й любові, старіли й непомітно ішли в небуття. Без заслуженої шани, без нагород, без урочистої траурної музики і військових салютів. Вірш поета В.Сіренька найбільш точно відображає той нелегкий час.

Читати повністю...

Автор: Admin | в 8:20 | Рубрики: 1941-1945

Війна принесла багато лиха нашим людям. Тільки, приміром, по Анан’ївському радгоспу збитки становили майже 86 мільйонів рублів у тодішніх цінах. Від цукрозаводу залишилися лише жахливі руїни та купи цегли. До того ж ворог, відходячи, палив усе, що могло горіти.

Читати повністю...

Автор: Admin | в 8:20 | Рубрики: 1941-1945

Осінь 1943 року після визволення була не з легких. Колгоспне поле доводилося орати в основному своїми корівками, в кого вони були. Одночасно жінки з наряду загортали окопи і ходи сполучення, якими густо була зрита краснокутська земля. То в одному, то в іншому місці лунали вибухи - відлуння недавніх боїв. Калічилися та гинули трактористи, причіпники. Особливо потерпали діти, підлітки. Вони нишпорили по окопах, лазили в підбитих танках, розбирали знайдене по полях і лісах. І гинули та калічились.
Кирило Сільвестрович Діброва.

Читати повністю...

Автор: Admin | 17.06.2014 в 10:22 | Рубрики: 1941-1945

Як ми знаємо, в перший період війни з вини безпосередньо Сталіна та його оточення загинула, чи була полонена величезна армія в 3,4 млн. бійців і командирів Червоної армії (серед них і тисячі краснокутщан).І до цього часу чимало питань, які стосуються подій тієї страхітливої війни залишаються без відповіді. Зрозуміло одне: керівники  Країни Рад не могли,  не хотіли і не вміли реагувати на події, своєчасно знаходити оптимальні рішення в складній обстановці, допустили величезні прорахунки.
У сказаному лише частина правди, а вся – десь глибше. Англійські дослідники першими оприлюднили дані, що шокували світ. Лише за перших два місяці війни до німців зі зброєю в руках перейшло майже півтора мільйони червоноармійців, майже два мільйони здалися в полон, залишивши зброю на полі бою, майже 500 тисяч поранених бійців і командирів було взято в полон, понад мільйон солдатів і офіцерів Червоної армії перейшло на службу у вермахт. Крім того, майже мільйон солдатів дезертирувало і стільки ж розбіглося по лісах і селах. Із більш як восьмимільйонного війська активно чинило опір лише до двох мільйонів осіб.
Можна вірити інформації, а можна знехтувати нею. Та як повірити в те, що 3,4 мільйона бійців і командирів армії Країни рад враз стали зрадниками Батьківщини! Як повірити в те, що ці нормальні по суті люди, зрадили свою землю, своїх рідних, батьків, дітей, дружин, наречених!  Але було справді не так все просто. Їх,  мобілізованих до війська, у сум”тті перших тижнів війни кинутих напризволяще, а  тепер військовополоненних, ще вважали і зрадниками. Вони стали нічиїми, опинилися по-за законом і по-за турботою  країни, яку покликані були захищати. Радянське керівництво свідомо відмовилося від допомоги з боку Міжнародного Червоного Хреста і Півмісяця. Сталін заявляв, що в СРСР полонених немає – є зрадники. Ми, потомки тих майже чотирьох мільйонів “зрадників” маємо знати правду і винуватців загибелі наших батьків і братів.
А як зрозуміти те, що тисячі мобілізованих до Радянської армії в 1943 році із звільнених областей України, в основному сімнадцятирічних підлітків, кинуто під прицільний вогонь німців на підступах до Дніпра? Кинуто свідомо, холоднокровно, безжально, з відома партійного і армійського керівництва, прирікши ще не навчених, не обмундированих, майже беззбройних і безпомічних ще по суті  дітей на вірну смерть. Чи не було це свідомим винищенням народу? Як у 1932-1933 роках, як у наступні роки політичних репресій і терору.
Як бачимио, народ для цих жорстоких нелюдів-експериментаторів був звичайним будівельним матеріалом, „дерьмом” (за висловом Сталіна), якого на їх вік вистачить. Ось тому й кидались людьми наліво і направо, ось тому і брали міста, села чи безіменні висотки „любой ценой” до днів народження вождів та революційних свят, свідомо кидали своїх бійців на неминучу загибель, ось тому й платили трьома-чотирма трупами за одного убитого німця.
Отож, чи була для цих „кинутих” солдат радянська Вітчизна матір’ю? Ні. Чи була війна народною і священною? Теж ні. Чи була в цих солдат „Родина–мать”, а чи духовні й матеріальні цінності, які треба було захищати? Певно, що ні. І далі. Загинула величезна маса людей. Навіть в останньому хуторі за загублену череду питають з пастуха, а тут загублено понад три мільйони молодих і здорових наших співвітчизників, а спитати за це не було кого. Чи й справді не було кого, а чи боялися? Щось не так було з нами, з нашим керівництвом, з нашою Вітчизною.
В ході війни пагубність командно-адміністративної системи була все ж обмежена ентузіазмом та ініціативою простих людей, їх масовим героїзмом та самопожертвою, активізацією діяльності низових партійних організацій, органів місцевої влади, громадських організацій, безприкладним героїзмом бійців, командирів, політпрацівників всіх рангів. Ця думка Г.К. Жукова висловлена в статті “Из неопубликованных воспоминаний” підтверджує, що переможцем у смертельній битві з німецьким нацизмом був, все ж, наш героїчний народ. Все це так. То чому ж маршал Жуков не беріг своїх солдат?
Так, усім було тяжко, неймовірно тяжко Певна частка цього тягаря лягла й на плечі краснокутщан. І на фронті, і на полях та фермах, і на оборонних підприємствах вони все зробили, щоб наблизити довгождану  Перемогу.

І. ЮХНО. М. КУКСА

Автор: Admin | в 10:22 | Рубрики: 1941-1945

Як ми знаємо, в перший період війни з вини безпосередньо Сталіна та його оточення загинула, чи була полонена величезна армія в 3,4 млн. бійців і командирів Червоної армії (серед них і тисячі краснокутщан).І до цього часу чимало питань, які стосуються подій тієї страхітливої війни залишаються без відповіді. Зрозуміло одне: керівники  Країни Рад не могли,  не хотіли і не вміли реагувати на події, своєчасно знаходити оптимальні рішення в складній обстановці, допустили величезні прорахунки.
У сказаному лише частина правди, а вся – десь глибше. Англійські дослідники першими оприлюднили дані, що шокували світ. Лише за перших два місяці війни до німців зі зброєю в руках перейшло майже півтора мільйони червоноармійців, майже два мільйони здалися в полон, залишивши зброю на полі бою, майже 500 тисяч поранених бійців і командирів було взято в полон, понад мільйон солдатів і офіцерів Червоної армії перейшло на службу у вермахт. Крім того, майже мільйон солдатів дезертирувало і стільки ж розбіглося по лісах і селах. Із більш як восьмимільйонного війська активно чинило опір лише до двох мільйонів осіб.
Можна вірити інформації, а можна знехтувати нею. Та як повірити в те, що 3,4 мільйона бійців і командирів армії Країни рад враз стали зрадниками Батьківщини! Як повірити в те, що ці нормальні по суті люди, зрадили свою землю, своїх рідних, батьків, дітей, дружин, наречених!  Але було справді не так все просто. Їх,  мобілізованих до війська, у сум”тті перших тижнів війни кинутих напризволяще, а  тепер військовополоненних, ще вважали і зрадниками. Вони стали нічиїми, опинилися по-за законом і по-за турботою  країни, яку покликані були захищати. Радянське керівництво свідомо відмовилося від допомоги з боку Міжнародного Червоного Хреста і Півмісяця. Сталін заявляв, що в СРСР полонених немає – є зрадники. Ми, потомки тих майже чотирьох мільйонів “зрадників” маємо знати правду і винуватців загибелі наших батьків і братів.
А як зрозуміти те, що тисячі мобілізованих до Радянської армії в 1943 році із звільнених областей України, в основному сімнадцятирічних підлітків, кинуто під прицільний вогонь німців на підступах до Дніпра? Кинуто свідомо, холоднокровно, безжально, з відома партійного і армійського керівництва, прирікши ще не навчених, не обмундированих, майже беззбройних і безпомічних ще по суті  дітей на вірну смерть. Чи не було це свідомим винищенням народу? Як у 1932-1933 роках, як у наступні роки політичних репресій і терору.
Як бачимио, народ для цих жорстоких нелюдів-експериментаторів був звичайним будівельним матеріалом, „дерьмом” (за висловом Сталіна), якого на їх вік вистачить. Ось тому й кидались людьми наліво і направо, ось тому і брали міста, села чи безіменні висотки „любой ценой” до днів народження вождів та революційних свят, свідомо кидали своїх бійців на неминучу загибель, ось тому й платили трьома-чотирма трупами за одного убитого німця.
Отож, чи була для цих „кинутих” солдат радянська Вітчизна матір’ю? Ні. Чи була війна народною і священною? Теж ні. Чи була в цих солдат „Родина–мать”, а чи духовні й матеріальні цінності, які треба було захищати? Певно, що ні. І далі. Загинула величезна маса людей. Навіть в останньому хуторі за загублену череду питають з пастуха, а тут загублено понад три мільйони молодих і здорових наших співвітчизників, а спитати за це не було кого. Чи й справді не було кого, а чи боялися? Щось не так було з нами, з нашим керівництвом, з нашою Вітчизною.
В ході війни пагубність командно-адміністративної системи була все ж обмежена ентузіазмом та ініціативою простих людей, їх масовим героїзмом та самопожертвою, активізацією діяльності низових партійних організацій, органів місцевої влади, громадських організацій, безприкладним героїзмом бійців, командирів, політпрацівників всіх рангів. Ця думка Г.К. Жукова висловлена в статті “Из неопубликованных воспоминаний” підтверджує, що переможцем у смертельній битві з німецьким нацизмом був, все ж, наш героїчний народ. Все це так. То чому ж маршал Жуков не беріг своїх солдат?
Так, усім було тяжко, неймовірно тяжко Певна частка цього тягаря лягла й на плечі краснокутщан. І на фронті, і на полях та фермах, і на оборонних підприємствах вони все зробили, щоб наблизити довгождану  Перемогу.

І. ЮХНО. М. КУКСА