Це твердження не витримує жодної критики — влада Австро-Угорщини не мала визначеної політики щодо української мови. У Східній Галичині, з дозволу офіційного Відня, урядовою мовою була польська, на півночі Буковини —німецька, на Закарпатті та Пряшівщині — угорська. Особливих кроків для того, щоб вплинути на мовні процеси чи процеси самоусвідомлення русько-українського населення Австро-Угорщини центральна влада не робила. Читати повністю...

Варіантом такого твердження є класифікація української мови як одного з «руських діалектів», поряд з білоруським та (велико)російським «діалектами».

Теорія про те, що «малоросійське наріччя» (так у XIX ст. в Російській імперії називали українську мову) є частиною російської мови (разом з білоруським, великоросійським народним наріччями та загальноросійською літературною мовою) була офіційною у Російській імперії (у свою чергу великоросійське народне наріччя, білоруське наріччя та малоросійське наріччя розпадалися на власні піднаріччя). Читати повністю...

Таке твердження іноді висловлюється росіянами, що проживають в українських етнічних районах Росії (Східна Слобожанщина, Кубань, Ростовська область) і стикаються з розмовною українською мовою цих регіонів, у якій присутні російські слова.

Суржиком називають ненормативне мовлення українців в Україні та поза її межами, що увібрало в себе елементиросійської мови — насамперед лексичні та меншою мірою морфологічні (фонетика та граматика залишаються українськими). Читати повністю...

Такий погляд був єдиним офіційно визнаним у Радянському Союзі. Ця теорія ґрунтується на теорії російського мовознавця О. Шахматова яка стверджує, що українська мова походить із «спільноруської прамови», з якої походять й інші «руські мови» (північно-великоруська, південно-великоруська та білоруська). О. Шахматов також стверджував, що не зважаючи на це українська мова суттєво відрізняється від інших «руських мов» різноманітними фонетичними явищами та лексикою.

Насправді українська мова походить безпосередньо з праслов'янської мови. Після початку розпаду праслов'янської мови (з VII ст.) у слов'янських мовах, що поступово народжувалися, виникали нові фонетичні явища, які були притаманні різним діалектам. Окремі ізоглоси по-різному відокремлювали слов'янські діалекти від сусідніх. Читати повністю...

9 листопада 2010 р під час прес-конференції, присвяченій «Дню української писемності та мови» народний депутатвід «Партії регіонів» В.  Колесніченко (автор альтернативної доповіді у Раду Європи про «порушення прав російськомовного населення України», голова Правозахисного громадського руху «Російськомовна Україна») заявив, що стараннями націоналістів «українська мова перетворилася на звалище суржику, в яке влізло все що завгодно, і тому літературної мови ми сьогодні не маємо».

Насправді кожна зі слов'янських літературних мов, включаючи польську, російську, білоруську, словацьку, болгарську(тобто географічно найближчі до української мови) та інші слов'янські мови формувалися за тими самими законами, що й сучасна українська літературна мова, сформована у XVIII ст. на основі середньонаддніпрянського говорупівденно-східного наріччя української мови.

Читати повністю...

Українська мова, так само як і російська, є слов’янською мовою. Різновиди української (зокрема, українські діалекти) жодним чином не молодше різновидів російської мови (зокрема, російських діалектів). Діалекти української мови ніколи не були діалектами російської.

Поговоримо про літературні чи, правильніше, стандартні мови. Російська літературна мова почала створюватися лише з епохи Петра Великого, тобто з початку XVIII століття. Над її створенням мучилися цілі покоління письменників і вчених, які намагалися наблизити російську до рівня європейських мов (як, наприклад, французької чи німецької).

Безсумнівно, російська літературна мова за походженням досить «штучна». У ній доволі висока питома вага церковнослов’янських елементів (тобто з чужих простому народу запозичень з традиційної мови церкви): союз, облако, младший …). Крім очевидних запозичень (манікюр, шлагбаум, аптека [останнє слово було запозичене через польську, як безліч інших латинізмів і германізмів)), у ньому також і величезна кількість кальок (влияние [абсолютно неросійське слово за походженням, чисто церковнославянське] <лат. Influentia) , трогательный <фр. touchant, пилосос <нім. Staubsauger, і навіть такі аж ніяк не російські за походженням слова, як доступ <пол. dost? p, причина <пол. przyczyna, або навітьесли <пол. je? li). Навіть у перші десятиліття XX в. мало хто володів російською літературною мовою – на жаль, шкільна освіта в Російській імперії була на надзвичайно низькому рівні, і народ в переважній своїй масі був безграмотний.

Читати повністю...

До початку XVIII  ст. назва “Росія” відносилася до Київської православної митрополії. Назва “переїжджає” після поразки Івана Мазепи. Офіційно назвуть Росію Росією у 1721 р.

Так, звичайно, Київ був Росією. Щоправда, це було тоді, коли сама нинішня Росія не була «Росією». І не в тому сенсі, що Київ якийсь час входив до складу Російської (Московської) держави. В цьому ж сенсі і Варшава сто років була «Росією». Просто в загальній плутанині, що і коли було «Росією» (навіть не Руссю), був просто ексклюзивний період: друга половина XVII – початок XVIII ст. Його для нас заплутали, на жаль, не злі москальські імперські ідеологи (вони, правда, потім цим скористаються), а наші земляки, – тодішні випускники Києво-Могилянського колегіуму. Ці «освічені хлопці» робили кар’єру та підганяли тодішні держави та світову геополітику «під себе».

Беремо основні історичні ввідні:

– «Ро́сія» – грецька назва Русі, тому вживалася у Візантії (Східній Римській імперії) з ІХ ст. («Народ рос») і Х ст. («Росія»). В Західній Європі це було латиною – «Русія» (Rusia) або «Рутенія» (Ruthenia). Потім, ясна річ, грецькою мовою це слово могли вживати щодо всього, що могло мати відношення до будь-яких форм і втіленнь Русі протягом століть. У різних конкретних історичних обставинах.

– Офіційними назвами Великого Московського князівства з 1547 року було «Русское царство», а з 1721 р – «Российская империя» (дивись: “Русь» та «Росія» — це одне й те саме?”)

Читати повністю...

Гіпотеза про існування слов’янського племені “русів/росів” – невдала спроба критики літописної версії походження Русі від варягів.

Бажання відшукати на території Східної Європи русь/русів/росів у період, що передував легендарному “призванню варягів”, часто-густо спонукало навіть маститих дослідників вельми своєрідно трактувати відомості історичних джерел.

Літописна формула Поляне яже нъıнѣ зовомая русьцілком промовиста: назва “русь” для слов’ян не є споконвічною. Поляни, за літописцем, є одним із східноєвропейських слов’янських племен. Натомість, русь першопочаткова – це прибульці-варяги, “особи скандинавської національності”. “Идоша за море к варягом, к руси. Сице бо звахуть ты варягы русь, яко се друзии зовутся свее, друзии же урмани, аньгляне, инѣи и готе, тако и си”, – повідомляє нам літописець. Втім, літописець, скоріш за все, не був автором політично незалежним, тож в інтересах скандинавської династії був цілком спроможний “позбавити слов’янства” русь. До того ж, автор “плутається у свідченнях”, бо в іншому пасажі він твердить: А словѣнескъ языкъ и рускый одинъ. Щоправда, вже у наступному реченні літописець уточнює: “От варягъ бо прозвашася Русью, а пѣрвѣе бѣша словѣне; аще и поляне звахуся, но словѣньская рѣчь бѣ.” Проте, в цих двох реченнях може йтися про різні епохи. Читати повністю...

Колоністи XVIII-XIX століть прийшли на землі ногайців.

Турецкая крепость Хаджибей

Задовго до Російської імперії Дике поле освоювали запорізькі козаки і українські поселенці. Однак ще перед появою тут українців в Північному Причорномор’ї були постійні мешканці і навіть населені пункти, наприклад, Хаджибей (на місці нинішньої Одеси). Поява російської адміністрації не тільки відкрила нову епоху, а й поклала кінець старій: на місцевих представників мусульманської цивілізації, як і запорозьку вольницю, чекала сумна доля. Читати повністю...

Задовго до Катерини ІІ степи Дикого поля вже активно освоювали українці, вони ж зіграли головну роль і в колонізації краю Росією.

Реконструкція фортеці Кодак

У XVI-XVII століттях майбутні Дніпропетровську, Запорізьку, Кіровоградську та Херсонську області освоювали українські запорізькі козаки і адміністрація Речі Посполитої. У цей період на місці майбутнього Дніпропетровська звели фортецю Кодак, а нижче за течією Дніпра з’явилися козацькі січі. В перервах між військовими походами, запорожці зуміли колонізувати значну частину майбутньої Новоросії, розвиваючи в степу осіле землеробство. Розлогі Вольності Війська Запорозького Низового ще задовго до Катерини ІІ були метою докладання військових і дипломатичних зусиль козацької старшини, польських королів, османських султанів, кримських ханів та російських царів  Читати повністю...