1901vik+

Невеличку за розміром статтю «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного словʼянства» український історик Михайло Грушевський (1866–1934) написав за один вересневий день 1903 року. На той час Грушевський був добре знаним професором Львівського університету та головою Наукового товариства імені Шевченка. Він вже встиг опублікувати багато праць та кілька томів джерел з історії України. З-під його пера вийшли три грубезні томи багатотомної «Історії України-Руси», невдовзі світ мав побачити черговий четвертий том.

«Звичайна схема…» готувалась Грушевським як доповідь на Міжнародному конгресі славістів, що мав відбутись у Петербурзі. Конгрес, проте, так і не був проведений, а от стаття Грушевського була надрукована у першому випуску збірника «Статьи по славяноведению», що вийшов у Санкт-Петербурзі у 1904 році під редакцією відомого вченого Володимира Ламанського. Саме завдяки тому, що цей збірник містив іншомовні статті іноземних учасників Конгресу, Грушевський зміг опублікувати свою роботу української мовою (нагадаємо, що в Російській імперії із 1876 року діяла сувора заборона на друк будь-яких українських текстів).

Читати повністю...

Переговори між Українською Державою гетьмана Скоропадського та РСФРР Леніна відбувалися 23 травня — 4 жовтня 1918 року на мирній конференції в Києві. Для української сторони переговори з РСФРР диктувалися необхідністю вирішення проблем, що об’єктивно постали внаслідок розпаду Російської держави і самовизначення України. Для російської сторони — були вимушеним заходом, до якого її зобов’язував Берестейський мирний договір РСФРР з державами Четверного союзу 3 березня 1918 р. Переговори закінчилися нічим, а невдовзі розпочалася нова російська агресія. Читати повністю...

За отправную точку взяты 9 губерний Российской Империи, упомянутых в  ІІІ Универсале Центральной Рады, в которых украинцы, согласно Всеобщей переписи населения 1897 года, составляли большинство. Внешние границы указанных губерний должны были стать только основой для будущего территориального размежевания

Главным принципом украинско-российского териториального размежевания был определен «национально-этнографический», скорректированный в отдельных случаях по признаку экономического тяготения там, где последний ярко выражен, и к признаку выпрямления административных границ в отношении мельчайших административных единиц /район, волость, населенный пункт. (ЦДАВО Украины, ф.3, оп.1, дело 1953, арк.52).

Читати повністю...

До початку XVIII  ст. назва “Росія” відносилася до Київської православної митрополії. Назва “переїжджає” після поразки Івана Мазепи. Офіційно назвуть Росію Росією у 1721 р.

Так, звичайно, Київ був Росією. Щоправда, це було тоді, коли сама нинішня Росія не була «Росією». І не в тому сенсі, що Київ якийсь час входив до складу Російської (Московської) держави. В цьому ж сенсі і Варшава сто років була «Росією». Просто в загальній плутанині, що і коли було «Росією» (навіть не Руссю), був просто ексклюзивний період: друга половина XVII – початок XVIII ст. Його для нас заплутали, на жаль, не злі москальські імперські ідеологи (вони, правда, потім цим скористаються), а наші земляки, – тодішні випускники Києво-Могилянського колегіуму. Ці «освічені хлопці» робили кар’єру та підганяли тодішні держави та світову геополітику «під себе».

Читати повністю...

Відомо, з якими труднощами доводиться зустрічатися вірним УПЦ КП в їхньому релігійному житті у Росії. Попираючи загальноприйняті у цивілізованому світі Права людини на свободу вибору віри та її сповідання, російська влада і російська офіційна церква фактично забороняють українським православним мати у Росії свої православні храми та користатися при богослужінні рідною українською мовою. Після так званого «ногінського погрому» 1997-го року, коли російський ОМОН штурмом узяв український храм у підмосковному місті Ногінську, викинувши з Божого Дому й священиків і вірних, репресій зазнали й інші українські православні громади, а сама Українська Православна Церква Київського Патріархату була офіційно визнана як «неканонічна» і «єретична» у Росії. Від того часу українським православним, як першим християнам за часів язичницького імператора Нерона, доводиться створювати свою релігійну організацію хіба що не в підпіллі, мужньо обороняючись від свавілля московських попів, чия церковна організація була утворена комуністичним сталінським режимом 1943-го року, і яка 70 років від того часу вірно служила пануючій владі – спочатку безбожній радянській, потім сучасній «псевдоправославній». Та не зважаючи на всі наруги, Українська Православна Церква і досі живе на російській землі, і в першу чергу на українських етнічних землях – Східній Слобожанщині, Стародубщині, Сірому Клині. Найпотужніша церковна організація існує саме на східнослобідських українських землях, і про цю організацію мова піде у цій главі.

Читати повністю...

На відміну від більшості інших українських земель, Східна Слобожанщина не має усталених геральдичних традицій, адже в добу Київської Русі українські міста ще не мали гербових символів, у складі Великого князівства Литовського Східна Слобожанщина займала периферійні позиції на крайньому сході держави і була усунена від значного громадського життя, а з початком 16-го століття стала частиною Росії, у якій власна геральдична наука почала ширитися лише у 18-му столітті, завдяки зусиллям іноземних герольдів на імператорській службі. За часів Катерини Другої була повністю сформована система міських гербів у Російській імперії, але проекти гербів створювалися у Санкт-Петербурзі, іноземцями, які погано розумілися на російських реаліях, тому створені ними герби мало відповідали місцевим традиціям, і не сприймалися міськими мешканцями як щось близьке та рідне. Тому після більшовицького перевороту 1917-го року ті герби швидко забулися народом, і відродилися лише з утворенням нової, не комуністичної Росії.

Читати повністю...

Читаючи чи пишучи про заповідні місця Дивногір’я та Білогір’я, мені завжди на думку спадають рядки з українського державного гімну:

Станем, браття, всі за волю, від Сяну до Дону,

В ріднім краю панувати не дамо нікому.

Дійсно, ці чарівні куточки східнослобідської землі, про які я писав у попередньому розділі, знаходяться саме на узбережжі Дону, великої ріки, яка є східним кордоном української етнічної території. Щоправда, українські поселення знаходяться і на лівобережжі донської землі – історично українці складали тут більшість у шістьох сучасних районах Воронізької області (Бутурлинівському, Калацькому, Павлівському, Вороб’ївському, Верхньомамонському та Петропавлівському). Але у народній свідомості (і це відбилося в національному гімні), саме Дін уособився як східний рубіж української землі, так само як Сян уособився як рубіж західний. Цікаво, що якщо Дін зараз повністю протікає по території Російської Федерації, то витоки Сяну знаходяться на Україні (Турківський район Львівської області), і по території України Сян тече 55 км, аби потім 390 км бігти теренами Польщі.

Читати повністю...

Карта полків Слобідської України в 1764-му. Білим кольором — сучасні кордони.

Скасування козацького устрою в Слобідській Україні — адміністративна та військова реформа уряду Російської імперії, проведена у 1763–1765 рр. та націлена на ліквідацію автономії слобідських козацьких полків. У наслідку реформи на території Слобідської України почали діяти російські державні установи, а козацькі полки було реформовано у регулярні гусарські. На території слобідських полків було утворено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

Як іронію історії можна сприймати той факт, що початок масового заселення Слобідської України було покладено наприкінці 1630-х рр. у відповідь на репресії польської влади супроти свавільного козацтва. Перспектива повернення козаків, які не потрапили до реєстру, до стану підданства штовхала чималу їх кількість до переселення на схід, у задніпровські степи, що номінально перебували під зверхністю московського царя, але фактично залишались органічною частиною малозаселеного Дикого Поля. Московська присутність на цих землях локалізовувалась проживанням служилого люду у зв'язаних між собою форпостах і сторожових станицях, що у сумі витворювали одну суцільну оборонну лінію. У часи царювання Федора Івановича, після того, як влітку 1591 р. Орда під зверхністю хана Кази Ґерея несподівано з'явилась під стінами московського Кремля, було зміцнено оборонну лінію на порубіжжі зі Степом та перенесено її далі на південь. На прикордонні постали нові укріплені міста: Воронеж, Лівни, Єлець, Курськ, Бєлгород, Оскол, Кроми, Валуйки. На рубежі ХVІ—ХVІІ ст. цар Борис Годунов будує фортецю Цареборисів уже в межах теперішньої Харківщини. А за правління Михайла Федоровича розбудовується так звана Бєлгородська "засічна лінія", що переносить межу осілої землеробської цивілізації ще на сотні кілометрів далі на південь. Але територіальні набутки царської влади не підкріплювались справжньою господарською колонізацією. Адже опричний терор Івана Грозного, так само як і десятиліття смути, були не найліпшим часом для демографічного вибуху.

Читати повністю...

Приєднання православної Київської митрополії Константинопольського патріархату до Московського патріархату відбулося 1686 року, коли Вселенський патріарх Діонісій IV та Священний Синод Константинопольської Церкви, під тиском складних історичних обставин, видали суперечливий томос про передачу Київської митрополії вканонічну юрисдикцію Московського патріархату. Церковно-історична і канонічна оцінка цієї події дуже варіювалася в обох сторін у різний час.

Читати повністю...