Русинська мова — це група діалектів, що ними розмовляють етнографічні групи Сербії, Словаччини, Польщі та України (ті мовці, що визначають себе не як «українці» або «русини-українці» / «лемки-українці» (тобто частиною української нації), а як «русини» чи «лемки» («лемлемки») — окремим народом). В Україні мовці цих діалектів живуть переважно на Закарпатті. Деякі науковці виділяють ці діалекти в окрему мову, в той час більшість філологів з України та інших країн, що досліджували ці говірки, вважають її кодифікованою або не кодифікованою групою говорів української мови. Читати повністю...

Вперше українці з'явилися на Тамані 7 вересня 1792 р. — на Кубань висадилося 3.847 стройових козаків-запорожців під командуванням полковника Сидора Білого. З 1794 р., коли почалася основна міграція на Чорноморію, до 1865 р. з України на Кубань переселили 158.843 українці. Найбільше до Кубанської області емігрувало вихідців зХарківської, Полтавської, Катеринославської та Чернігівської губерній. Друга хвиля переселень козаків — з Задунайської Січі, реєстрового козацтва з Полтавщини та Чернігівщини — відбувалася упродовж 1802—1811 р.р. Від 1809 р. до 1849 р. на Кубань з України було переселено майже 109 тисяч осіб.

Перепис населення 1926 року засвідчив, що на Кубані в той час проживало 1 мільйон 644 тисячі українців, тобто 49,2% населення[38][39][40]. За переписом 2002 р. лише 0,9% населення Краснодарського краю ідентифікувало себе як українців. Під час цього перепису «козаками» записалися 17.542 особи, інше населення, що має українське походження, записалося росіянами. Читати повністю...

Насправді польська мова практично не вплинула на фонологічний розвиток української мови (більший вплив, хоча теж не дуже великий, на українську мову справила російська мова). Так само польська мова не вплинула на граматику сучасної літературної української мови (наприклад, кличний відмінок не вживається у польській літературній мові, немає давноминулого часу, немає форми присвійного займенника 3 ос. мн. (їхній), проте в польській мові розрізняються форми чоловічого та жіночого родів у множині, а в українській не відрізняються, тощо). Читати повністю...

Російськими шовіністичними колами поширюється антинаукова гіпотеза виникнення української мови в результаті, як вони пояснюють, полонізації російського народу України. При цьому ними ігноруються історичні факти виникнення та поширення діалектів народної української мови на землях, як наприклад, Закарпаття та Буковина, які історично ніколи не були під польським впливом, та на таких землях, як наприклад, Сіверщина та Чернігівщина, що перебували під владою Речі Посполитої тільки зо тридцять років, з 1618 по 1648 р. Ними також не береться до уваги те, що землі України, як і землі Білорусі, однаково в часі та в умовах перебували під владою Речі Посполитої, але тим не менше на тих землях, відповідно, поширились дві окремі мови - українська та білоруська, а не одна. Білоруську мову, як і українську мову, вони також вважають продуктом ополячування російської мови. Читати повністю...

Твердження про те, що українська належить до східнослов'янських мов, правдиве лише частково. Поділ всіхслов'янських мов на західнослов'янські (польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька, кашубська,сілезька; зниклі полабська, словінська, кнаанська, моравська; мікромови на основі діалектів західнослов'янських мов — східнословацька, ляська, віцька), південнослов'янські (словенська, сербсько-хорватська (сербська, хорватська, боснійська), болгарська, македонська; літературна церковнослов'янська; зникластароцерковнослов'янська; мікромови на основі діалектів південнослов'янських мов — прекмурська, егейсько-македонська, резьянська, венеційсько-словенська, градищансько-хорватська, молізько-слов'янська, банатсько-болгарська, помацька) та східнослов'янські (українська, російська, білоруська; літературні давньокиївська,канцелярська мова Великого князівства Литовського (староукраїнська); зниклі новгородський діалект, русенорськ,кяхтинська, язичіє; змішане мовлення українців та білорусів суржик та трасянка; мікромови, кодифіковані на основі українських діалектів русинська на Пряшівщині, підкарпаторусинська на Закарпатті, бачвансько-русинська у Воєводині, лемківська та підляська («своя») в Польщі, західнополіська в Білорусі; мікромови на основі білоруських та російських діалектів — гальшанська, поморська) є скоріше географічним, ніж лінгвістичним. Читати повністю...

Зокрема це стверджував колишній Президент України В. Янукович[1]:

« «Якщо казати, як можуть поруч жити люди, які розмовляють українською і російською мовами, я скажу так: по-перше, вони не дуже відрізняються одна від одної. Тому, попри те, якою б мовою люди не розмовляли, вони хочуть всі нормально жити».  »

Насправді українська мова, як окрема слов'янська мова, має численні риси, що зближують або віддаляють її від сусідніх слов'янських мов — польської, білоруської, російської, болгарської, хорватської та словацької.

Читати повністю...

Це твердження не витримує жодної критики — влада Австро-Угорщини не мала визначеної політики щодо української мови. У Східній Галичині, з дозволу офіційного Відня, урядовою мовою була польська, на півночі Буковини —німецька, на Закарпатті та Пряшівщині — угорська. Особливих кроків для того, щоб вплинути на мовні процеси чи процеси самоусвідомлення русько-українського населення Австро-Угорщини центральна влада не робила. Читати повністю...

Автор: Admin | 07.04.2015 в 11:11 | Рубрики: Українська мова

У різні історичні періоди на території України одночасно використовувалися декілька мов, найчастіше їх було принаймні три: для церкви, для офіційного вжитку та розмовна мова.

Історичні назви

Київська Русь

За часів Русі, коли паралельно вживалися три мови — церковнослов'янська (самоназва «словѢнскъ ѧзыкъ» — сучасною орфографією «словінський язик») для богослужінь, давньокиївська писемно-літературна (або давньоруська, давньоукраїнська, самоназва «рѹскыи ѧзыкъ» — сучасною орфографією «руський язик») для офіційного діловодства, та п'ять розмовних діалектів (два з них — києво-поліський та галицько-подільський — утворили українську мову) — розмовна мова Півдня Русі мовцями найімовірніше називалася «руським язиком» або «руською бесідою», тобто вживалася та сама назва, що й для відмінної від неї давньокиївської писемно-літературної мови. Ю. Шевельов називає цей період розвитку української мови «давньоукраїнським». Читати повністю...

Варіантом такого твердження є класифікація української мови як одного з «руських діалектів», поряд з білоруським та (велико)російським «діалектами».

Теорія про те, що «малоросійське наріччя» (так у XIX ст. в Російській імперії називали українську мову) є частиною російської мови (разом з білоруським, великоросійським народним наріччями та загальноросійською літературною мовою) була офіційною у Російській імперії (у свою чергу великоросійське народне наріччя, білоруське наріччя та малоросійське наріччя розпадалися на власні піднаріччя). Читати повністю...

Су́ржик (цер.-слов. сурожь – «суміш різних зерен з житом») — елементи двох або кількох мов, об'єднані штучно, без дотриманнянорм літературної мови. Інші назви: арго, жаргон, креол, лінгва франка. Первісно термін «суржик» (без додаткових визначень) вживався переважно щодо українсько-російського суржику.

В основному це «побутове мовлення», в якому об'єднано лексичні та граматичні елементи різних мов без дотримання норм літературної мови. Походить від слова, яке позначає буквально — «Суміш зернапшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін.; борошно з такої суміші»  Читати повністю...