ІДУ СЕЛОМ

Пишу про тебе – i на серцi свято.
Прийми ж привiт i серця мого спiв.
Моє село веселе i багате,
Де я родивсь, учився i мiцнiв.
Ось вулицями йду пiсля розлуки,
I кожен на вiтання вiдповiсть,
Потисне радо i привiтно руку,
Бо тут я свiй, а не заморський гiсть.
Насамперед до школи завiтаю,
Де трудяться моi учителi.
Я в них в боргу.
За тi знання, що маю,
Вклонюся їм до самої землi.
Замрiяний, на митъ притишу кроки.
Ось на урок дзвiнок вже продзвенiв.
О скiльки, скiльки за радянськi роки
Iз школи вийшло тут випускникiв!
Сини i дочки ленiнської ери
Пiшли в свiти заобрiйнi, новi.
Однi з них – лiкарi чи iнженери,
Другi – в колгоспах славнi ланковi.
Про них не раз писали вже газети.
I в думцi мимоволi посмiхнусь:
Немає в землякiв лише поета,
Шоб пiсню склав про друзiв чарiвну.
Село моє колгоспно-робiтниче
– Привiтнi сквери, мальовничий став,
Який мене човнами знову кличе, –

Отут i я на ноги вперше став.
Вже в сотий раз дивлюсь, мов на картину:
Над берегом, вiдбившись в гладдi вод,
Шумить i не стиха нi на часину,
Гудками кличе наш цукрозавод.
Ось вiдгодiвний пункт, радгоспу вежi…
Люби, милуйсь i в сердi пронеси
Оцi поля у сивому безмежжi,
Оцi лiси у крапельках роси…
Я знаю, десь пархомiвцям насниться
Все те, що в снах вбачалось i менi:
Тiнистий парк – ну як тут не спиниться, Вечiрнi зорi, елекровогнi,
Сади колгоспнi, стадiону поле
(вiн кожному з малечих рокiв люб),
I пiсенька незраджена нiколи,
Шо закликає ввечерi у клуб…
Зайду в бiблiотеку i сiльраду.
Пилип Iванович, мiй друг, наш голова,
По-давньому зустрiне мене радо,
Про плани розповiсть i про жнива…
В сiльський музей товаришi закличуть,
Де кожен вже давно переконавсь,
Як молодiє, змiнює обличчя
Село моє, та й кожен, мабуть, з нас…
Всi вулицi пройду i всi околицi –
I в серцi радiсть сонячно буя:
Нове життя розквiтло у Пархомiвцi
В трудi зросла Пархомiвка моя.

 

ВУЗЬКОКОЛIЙКА

Бадьору пiсню почали подружки
Про мирний день, що сяє пiсля гроз.
Грими на стиках, дорога «кукушко»,
Пархомiвський невтомний паровоз.
Вагон скрипить. Знайомi здавна лиця.
I тепла згадка в серцi ожива,
Як я, ще школярем, на залiзницi
Пiд час канiкул влiтку працював.
Тi роки прошумiли надi мною,
Мов бiлокрилi птицi-голуби,
Та я вiтри липневого настою
I даль дорiг вiдтодi полюбив.
Стоять лiси в осiнньому багрянцi,
Привiллям надихають нас поля.
А ми мчимось вiд станцiї до станцiї,
Дiвоча пiсня душу звеселя.
Козiївка. А це Нова Одеса.
I я дивлюсь, одим озимим рад.
I цокотять так радiсно колеса,
Моєму серцю збудженому влад.
Ку-ку – у-у. Сигнал над полем клично лине
I лунко вторять вдалинi лiси.
Земляче мiй, як треба – до краплини
За край оцей життя ти вiддаси.
Як до села проклали залiзницю
I мотовоз прибув iз далини,
Ми бiгали на все те подивиться,
I мацали колеса (анi спицi),
I нюхали – маленькi дикуни.
Той запах мандрiв, вугiлля, мазуту
I по сьогоднi трудно ще забути.
А ту мандрiвку, першу на вiку,
Iз станцiї Пархомiвка на Гути!
(Звичайно, зайцем, i в товарняку).
Лiси для нас були як джунглiв нетрi,
Поля – пампаси, де жирафи слiд.
На цiлих тридцятъ повних кiлометрiв
Роздавсь тодi i наш дитячий свiт.

Дорога заверта в село покручена.
Вже видно заводську трубу здаля.
Моя кохана, рiдна Краснокутчино,
Пархомiвська оновлена земля!
Позаду вже лишиласъ Фазанерiя
(Знайома стежка в лiс той пролягла),
I нетерпляче одчиняю дверi я,
I бачу першi обриси села.
Лiворуч нас будиночки ошатнi
– Пiд самим бором виросли новi,
Радгосп – праворуч, i такий багатий,
Хоч покажи на виставцi в Москвi.
Саме село – над ставом у долинi,
I згадка ця вiдрадна i легка,

Поки що видно лише небо синє
Та на тiм боцi сад «Бiльшовика».

I ось села вiдкрилась панорама
(В лице хлюпоче радiсним теплом).
Внизу, де став, хати, хати i брама
В колгоспний двiр (якої не було).
Он клуб сiльський, а в центрi лебедино
Бiлiє наша школа вдалинi.
Отам колись, в шкiльнiм саду, єдина
Сказала слово бажане менi.

В ШКIЛЬНОМУ САДУ

Давно не був, давно не бачив.
Стою, розчулений, отут,
Де мрiї нашi, тi, дитячi,
Навколо квiтнуть i ростуть.
Вiйнуло спогадом на мене:
Як нам хотiлося колись,
Шоб цей бузок, берiзки й клени
Вiд рук, вiд наших, прийнялись.
I ось вигонистовисоке
Шумить гiлля в шкiльнiм краю
Про молодi школярськi роки,
Про юнь замрiяну мою.
ФАЗАНЕРIЯ

Ми зросли уже в радянсъкi роки.
I на все дiстались нам права.
А колись цей лiс в яру широкiм
Iншим насолоду дарував.
Iншi тi були – пани, не люди,
Людям сюди стежки не було.
Раз на рiк з гостями пан прибуде
– Пам’ятає рiк його село.
Як до лiсу ступить осiнь рання,
А бенкетiв гул ще не затих,
– Починалось в панства полювання
На фазанiв жирних i ручних.
А фазанiв тут було чимало,
Як на дубi в осiнь жолудiв,
Тим-то Фазанерiєю звали
У народi лiс цей ще тодi.
Вклав народ немало сюди працi,
I тому у пана все вiдняв.
Доживає вiк свiй в емiграцiї Пана Харитоненка рiдня.
Люба Фазанерiє – вiдрадо,
Явори над ставом i блакить,
Кожен поспiшає сюди радо
Привiтать тебе i вiдпочить.
Сосни тут шепочуться врочисто,
В дубняку конвалiї в росi,
А повiтря – запашне i чисте,
Ще й панує спокiй над усiм.

От i виклав правду на паперi я.
Так воно в життi тепер i є:
Всiм трудящим наша Фазанерiя
Сили i здоров’я додає.

Сюди моi дороги всi збігаються

Моє село колгоспно-робiтниче
Вслухається антенами в свiти.
Всiх вулиць i куточкiв мальовничих
За цiлий день не можна обiйти.
Сюди мої дороги всi збiгаються.
Село мене вiтає вже здаля.
Воно до мене юнками всмiхається.
Воно гiлля привiтно нахиля.
I я спiшу до батькiвської хати.
Гостинно дверi мати вiдчиня.
А ось i став, де вчився веслувати,
Купався тут не раз я хлопченям.
Схилились тихi верби над човнами.
Хлюпочуть хвилi, риба виграє.
I пахнуть хвилi чомусь кавунами,
Дитинство викликаючи моє.
Оця алея нас вела до школи
– Трiпоче листя в сонячнiм теплi.
А тут живуть, їх не забуть нiколи,
Мої старенькi милi вчителi.
Навстрiч дiвчата нiжнi та зугарнi
– Так тепло посмiхнулися менi.
I я проходжу мимо цукроварнi,
Пригадую своi дитячi днi.
Лунали тут частенько мої кроки.
Тепер гiнкi дерева пiднялись
– Зробилась затишнiшою Широка,
Як називали вулицю колись.

А небо, мов кошлата бумазея.
Спiшать вiтри у далеч степову,
А учнi поспiшають до музею
– Вiдкрили ж експозицiю нову.
Мов пiлiгрими до своєї Мекки,
У цей мистецтва дивовижний храм
Iдуть i їдуть ближнi i далекi –
За це вклоняюсь низько землякам.
Я теж заходжу в подивi нiмому
I забуваю iнодi про час.
Я теж сюди спiшу, забувши втому,
I клякну над шедеврами щораз.
Мiсця знайомi, вже напiвзабутi
– Вдивляюся, цiкаво ж, з-пiд руки.
Все мчать машини до бурякопункту
– Вивозять iз плантацiй буряки.
Йду до радгоспу. Незнайомi лиця.
Новобудов мелодiя гiнка.
А ось край лiсу наша залiзниця
Спiшить у далеч, обрiй вiдмика.
Незчувся, як пiдкрався тихий вечiр,
Назустрiч ночi виславши вогнi.
Почулось десь бухикання старече.
Пройшов автобус – з Харкова чи нi?
I пiдсвiдомо виникають вiршi.
Вiтаються зi мною земляки.
Однi – в кiно, спiшать на змiну iншi
– Працюють i вночi цукровики.
А я iду. Мене щось давнє кличе,

Немов ота мелодiя без слiв.
А я iду i людям щастя зичу,
А також снiв, приємних, мирних снiв.
СПIВАЮ ПРО ТЕБЕ

Тут ходив до школи, прадював у полi,
Задивлявсь на зорi, коли нiч мовчить.
Пролягла дорога ген за видноколи.
Оглянувсь – дитинство ледве маячить. Вже день других школярикiв
Тут соняхом цвiте. Пархомiвко, Пархомiвко, Дитинство золоте.
Тут мене навчали старших шанувати
I плекати землю, щоб вона цвiла.
Дружбу зберiгають вiд шкiльної парти
Хлопцi i дiвчата нашого села.
Йдемо життям iз пiснею,
Бо нам вона зрiднi.
Пархомiвко, Пархомiвко, Бадьорi свiтлi днi.
Хлопцi, ви молодцi, я душею з вами
В час, коли приходить перша проба крил.
Хлопцi пишуть вiршi – не пером – плугами,
I рядки лягають ген за небосхил.
У снi їм сяють усмiшки Наталок чи Манюнь.
Пархомiвко, Пархомiвко, Моя зелена юнь.
Не лани квiтують – хлiборобська доля.
Це ж вона зростала в нелегкiм трудi.
I спiває славу вiтер серед поля
Ветеранам лiтнiм, змiнi молодiй.

Любов тут гартувалася
I бiльшало снаги, Пархомiвко, Пархомiвко, Наш краю дорогий.
Ми шануєм пам’ятъ односельцiв свято.
Скiльки їх, ще юних, в битвах полягло.
Хлопцi i дiвчата, з них нам приклад брати,
Як любитъ Вiтчизну i своє село.
Чимало лiт промчалося
I сталося подiй. Пархомiвко, Пархомiвко, Рости i молодiй.

НАЙРIДНIШЕ
Я з дитинства свiтами марив,
А тепер – повертаю в той сад,
В те село, де з Охтирки – хмари,
З Краснокутська – полiв аромат.
Милуватись i знати хочу,
Як красується i цвiте
Краснокутщини милий куточок,
Мiй пархомiвський лiсостеп.
Там вiтри мої днi гортають
I диктують забутi рядки.
Там стежками мого свiтання
Перехрещений парк заводський.
Пiсню мами, як цвiт духмяний,
I домiвку, де вишнi цвiтуть,
Де уперше на свiт поглянув,
– У розлуцi не мiг я забуть.
Тож вiдчую любовi силу,
I вона поведе, мов колись,
У мою Фазанарiю милу
– Мальовничий дубовий лiс.
Хтось пригостить смачним узваром,
Хтось на радощах чарку хильне.
Не забули мене цукровари,
Не забули сусiди мене.
Все тут миле: поля i дiброви,
Цих дубiв i краса, i мiдь.
Ой нема до Вiтчизни любовi
Без любовi до рiдних мiсць!
МОЛОДIЄ СЕЛО

I наснитъся, i, знаю, збудеться,
Бо не раз уже так було:
Посмiхнетъся кохана вулиця,
Приголубить рiдне село.
Будуть радувати знову новинки,
Бо життя ж набирає темп.
Виростають iз цегли будинки,
В небi – грацiя телеантен.
Зупинюся i серде потiшу я,
Там, де шелест гiнких яворiв:
Молодiє село, красивiшає,
Тiльки бiльше сивин в матерiв.
Тiльки важче в осiнню годину
Вiдшукати менi край села
Давню стежку, ту стежку єдину,
Шоб у юнiсть мене привела.
В ПАРХОМIВЦI

В Пархомiвцi, друзi, в Пархомiвцi,
Над ставом, де верби шумлять,
За вiкнами, що золотаво прозоряться,
В цю нiч цукровари не сплять.
У тiлi вже звична напруга.
Нiчого, що пiзня пора.
Це змiна мого однокашника й друга,
Це змiна Скляренка Дмитра.
Машина мов пiсню спiває
I все вивiря наперед.
Буває ж не ладиться, гiрко буває,
Та цукор солодкий, як мед.
Хвилини свiтання накличуть,
Повисне гудок над селом,
I вiтер вiйне в розпашiлi обличчя
Осiннiм вологим крилом.
Буває, до болю захочеться
Стрiчать з цукроварами днi
В Пархомiвцi, друзi, в коханiй Пархомiвцi,
У рiднiй моїй сторонi.
кличуть знову гудки

Ще в Пархомiвцi зелень палає кармiнно
I кленовий багрянець у садах шелестить.
Кличуть знову гудки цукроварiв на змiну,
I мене, хоч на днину, до них погостить.
Вiтерець повiває з дитячого краю,
Тиху вiстку за рiдних менi подає.
Побратавшись iз ним, я в село повертаю,
Шоб вiдчути далеке дитинство своє.
Вiдсипатися вдома з дороги не стану,
Обiйду всi стежини й дороги мерщiй,
Де, бувало, мене пеленали тумани
I купали, щоб рiс я, травневi дощi.
Земляки мої, вам – цi рядки неспокiйнi,
Це чуття, що вдалось крiзь лiта пронести.
На три областi в нас кукурiкають пiвнi.
I повсюди в нас друзi, усюди брати.
Стану знову над ставом, де хвиля хлюпоче,
А верба у задумi гiллям промовля:
Ми з тобою звелись i змужнiли, мiй хлопче,
Бо зростила нас рiдна, кохана земля.
ПОДАРУЙ НА ПРОЩАННЯ

Де шумить цукроварня над ставом
У моєму дитячiм краю,
Тиха осiнь, голублячи трави,
Задивилась на юнiсть мою.
Ось i човен, дитяча утiха,
Хтось вже iнший про нього подба.
I шепоче верба: «Ти приїхав.»
I зiтхає столiтня верба.
Я поїду в задумi свiтання,
Тiльки ти не хвилюйсь, не горюй.
Подаруй на прощання зiтхання
I на щастя листок подаруй.

Эта запись была опубликована 21.06.2014в 10:37. В рубриках: Творчість земляків. Вы можете следить за ответами к этой записи через RSS 2.0. Отзывы и пинг пока закрыты.

Коментарі Вимкнено до Iван Малиш – Цикл «Моя Пархомiвка» (1983 рiк) та iншi вiршi про село

Комментарии закрыты.